Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

«це не більше, ніж те» та аргументів, які його обґрунтовують. Пірон та його учні практикували, таким чином, методи медитації[327]. Про самого Пірона розповідали, що він шукав самотності і голосно розмовляв із самим собою; коли його запитували, чому він так себе поводить, відповідав: «Я вправляюсь у тому, щоб стати корисним»[328]. А його учня Філона з Афін описували таким чином: «Жив далеко від людей у самотності, був своїм власним учителем, говорив сам із собою, не переймаючись славою та дискусіями»[329]. Як і філософія Сократа та кініків, філософія Пірона є, таким чином, життєвою філософією, вправлянням у трансформації способу життя.

Епікурейство

Епікур[330] (близько 342—271 рр. до Р.Х.) заснував у 306 році до Р.Х. у Афінах школу, яка збереглась у цьому місті щонайменше аж до II століття після Різдва Христового. Поема Лукреція «Про природу речей» чи гігантські надписи, які стараннями епікурейця Діогена[331] були вигравірувані в місті Ойноанд (точна дата їх появи не встановлена, десь між І століттям до Різдва Христового та II століттям після Різдва Христового), з метою познайомити із творами та вченням Епікура його громадян, засвідчують місіонерську наполегливість, з якою його учні, навіть віддалені, намагалися поширювати послання філософа.

Досвід та вибір

Відправною точкою епікуреїзму був досвід та вибір. Досвід «плоті»:

Голос плоті: не бути голодним, не бути спраглим, не мерзнути; той, хто має все це і має надію мати все це надалі, може боротися навіть із Зевсом за щастя[332].

«Плоть» тут означає не тіло в анатомічному сенсі, а майже у феноменологічному і, здається, цілком новому для філософії сенсі, суб’єкта страждання та задоволення, тобто індивіда. Як добре продемонстрував К. Діано, Епікур повинен був говорити про «страждання», «задоволення» і «плоть», щоб виразити свій досвід, оскільки

[…] не було іншого способу дістатися і вказати пальцем людині у чистій та простій історичності її буття у світі, та, зрештою, відкрити те, що ми називаємо «індивідом», тим індивідом, без якого не можна говорити про людську особистість […] Оскільки саме через «плоть» страждає чи умиротворюється наше «я» (наша душа), розкривається собі самому та іншому […] Ось чому найбільшими діями милосердя […] є дії, які мають предметом плоть, які гамують голод та спрагу […] [333]

Втім, «плоть» є невіддільною від «душі», якщо справді немає задоволення чи страждання без їхнього усвідомлення і якщо стан свідомості, у свою чергу, передається «плоті».

Отож, досвід, але й вибір: найважливішим є позбавити «плоть» від страждань, а отже, дати їй змогу досягнути задоволення. Для Епікура Сократів та Платонів вибір на користь любові до Добра є ілюзією: насправді, індивідом рухає лише пошук власного задоволення та власного інтересу. А роль філософії полягає у вмінні шукати задоволення у розумний спосіб, тобто насправді шукати єдине справжнє задоволення, чисте задоволення існування. Оскільки всі нещастя, всі труднощі людей походять від того, що вони не знають справжнього задоволення. Шукаючи задоволення, вони нездатні його досягнути, оскільки не можуть задовольнитися тим, що мають, або ж шукають те, що є для них недосяжним, чи псують собі задоволення постійним страхом його втратити. Можна сказати, що у певному сенсі страждання людей походить, передусім, від їхніх порожніх думок, а отже, з їхньої душі[334]. Місія філософії, місія Епікура буде, таким чином, передусім терапевтичною: потрібно лікувати хворобу душі та навчити людину переживати задоволення.

Етика

Засадничий вибір буде обґрунтовуватися, насамперед, теорійним дискурсом щодо етики, який запропонує визначення справжнього задоволення та аскезу бажань. В епікурейській теорії задоволення історики філософії мають всі підстави віднаходити відлуння дискусій про задоволення, які відбувалися в Академії Платона[335], про що свідчить діалог Платона під назвою «Філеб» та X книга «Нікомахової етики» Аристотеля. Згідно з Епікуром, існують «рухливі» задоволення, «солодкі та приємні», які поширюючись у плоті, провокують стрімке та ефемерне збудження. Саме шукаючи лише такі задоволення, люди знаходять невдоволення та страждання, оскільки ці задоволення не можуть задовольнити: сягнувши певного рівня інтенсивності, вони стають стражданням. Потрібно повністю відрізняти від цих рухливих стабільні задоволення, задоволення спокою як «стану рівноваги». Стан умиротвореного тіла, позбавленого страждання, полягає у тому, щоб не мати голоду, не мати спраги, не мерзнути:

Ось чому ми робимо все для того, щоб не страждати і не переживати; як тільки ми цього досягнули, розвіюється будь-яка душевна буря, оскільки жива істота більше не повинна прагнути до якоїсь речі так, ніби їй цього бракує, чи шукати в ній ще щось, що зробило б повним добро душі і добро тіла; насправді, саме в цей момент ми маємо потребу в задоволенні, оскільки згодом страждатимемо через відсутність задоволення; але якщо ми не страждатимемо від цього, то більше не маємо потреби в задоволенні[336].

З такого погляду задоволення як ліквідація страждання є абсолютним добром, тобто задоволенням, яке не може збільшуватися, до якого не можна додати нового задоволення, «як незахмарена ясність неба, що сягає свого найщирішого сяйва, вже не може вмістити в собі іншого блиску»[337]. Це стабільне задоволення має іншу природу, аніж мобільні задоволення. Воно протиставляється останнім як буття — становленню, як визначене — невизначеному та нескінченності, як спокій — рухові, як те, що поза часом, — тому, що належить часові[338]. Можливо, дещо дивним є те, що така трансцендентність приписується простій ліквідації голоду чи спраги і задоволенню життєвих потреб. Однак, можна вважати, що цей стан ліквідації страждання тіла, цей стан рівноваги відкриває свідомості глобальне, синестетичне[339] відчуття власного існування: все відбувається так, ніби, ліквідуючи стан незадоволення, який охоплює людину під час пошуку певного предмета задоволення, вона стає вільною, щоб, зрештою, отримати