Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

можливість усвідомити дещо надзвичайне, що було вже присутнім в ній несвідомо — задоволення від власного існування, від «тотожності чистому існуванню», якщо скористатися виразом К. Діано[340]. Цей стан певною мірою аналогічний станові «задовільного щастя, досконалого та повного», про який говорить Руссо у «Прогулянках самотнього мрійника»:

Чому радіють в подібній ситуації? Нічому зовнішньому собі, нічому, окрім самого себе та свого власного існування; доки триває цей стан, людина, як і Бог, задовольняється самою собою[341].

Додамо, що цей стан стабільного задоволення та рівноваги відповідає також стану спокою душі та відсутності потрясінь.

Метод досягнення цього стабільного задоволення полягає в аскезі бажань. Люди, насправді, нещасні тому, що їх тортурують «великі та порожні»[342] бажання багатства, розкоші, панування. Аскеза бажань, таким чином, спирається на розрізнення природних та необхідних бажань, природних та не необхідних бажань і, зрештою, порожніх бажань, які не є ані природними, ані необхідними[343]; втім, це розрізнення намічається вже в «Державі» Платона[344].

Природними і необхідними є бажання, задоволення яких звільняють від болю, і які відповідають елементарним потребам, життєвим вимогам. Природними, але не необхідними є бажання вишуканих страв або ж сексуальне бажання. Нічим не обмежені бажання багатства, слави чи безсмертя не є ні природними, ні необхідними, вони породжені порожніми думками. Епікурова сентенція добре підсумує цей поділ бажань:

Хай буде благословенна Природа, яка зробила необхідні речі легкими для досягнення, а важкі для досягнення речі — не необхідними[345].

Відтак, аскеза бажань полягає у тому, щоб їх обмежити, ліквідовуючи бажання, які не є ні природними, ні необхідними, максимально обмежуючи ті, що є природними, але не необхідними, оскільки останні не знищують реальне страждання, а мають на меті лише варіації задоволень і можуть викликати стрімкі та необмежені пристрасті[346]. Ця аскеза задоволень визначає, таким чином, певний спосіб життя, який ми маємо описати.

Фізика та каноніка

Але над щастям людини нависає серйозна загроза. Чи може задоволення бути повним, якщо його псує страх смерті та божественні рішення в цьому світі та іншому? Лукрецій[347] з великою силою показує, що саме страх смерті, кінець кінцем, лежить в основі всіх пристрастей, що роблять людей нещасними. Саме для того, щоб вилікувати людину від цих жахів, Епікур розвиває свій теорійний дискурс у галузі фізики. Передусім, не потрібно уявляти собі Епікурову фізику як наукову теорію, покликану відповісти на об’єктивні та нічим не вмотивовані запитання. Давні добре підмітили, що епікурейці були ворожими ідеї науки, якою займаються заради неї самої[348]. Філософська теорія є для них лише виразом та наслідком засадничого життєвого вибору, засобом досягнути миру душі та чистого задоволення. Епікур охоче це повторює:

Якби ми не переживали через наше сприйняття небесних феноменів та смерті, не боялись, через наше незнання меж болю та бажань, що остання щось означає для нас, ми б не мали потреби вивчати природу.

Не можна звільнитися від страху щодо найголовніших речей, не знаючи точної природи Всесвіту, і не звільнившись від підозри, що в міфологічних оповідях є щось істинне, а отже, без вивчення природи, неможливо отримати задоволення в чистому стані.

[…] Немає іншого результату, який можна отримати від пізнання небесних феноменів, окрім миру душі та чіткої впевненості, і так само це є метою усіх інших досліджень[349].

Як чітко видно в «Листі до Піфокла», для Епікура у дослідженні фізичних феноменів є дві зовсім різні галузі[350]. З одного боку, є системні засади, що не підлягають дискусіям і обґрунтовують вибір способу існування, наприклад, уявлення про вічний Всесвіт, складений з атомів та порожнечі, де боги не грають жодної ролі, а з іншого — дослідження проблем другорядного значення, наприклад, небесних чи метеорологічних феноменів, які не характеризуються такою строгістю та допускають різні пояснення. В обох випадках дослідження ведуться лише для того, щоб забезпечити мир душі, або за допомогою засадничих догм, які знищують страх богів та смерті, або, у випадку другорядних проблем, за допомогою одного чи кількох пояснень, які, демонструючи, що ці феномени є суто фізичними, позбавляють розум від переживань.

Відтак, йдеться про те, щоб знищити страх богів і смерті. Для цього Епікур, зокрема у «Листі до Геродота» та «Листі до Піфокла», показує, з одного боку, що боги не мають нічого спільного зі створенням Всесвіту, що вони не турбуються про те, що відбувається у світі та з людьми, а з іншого — що смерть є для нас нічим. Задля цього Епікур пропонує пояснення світу, яке багато що запозичує із «природничих» теорій досократиків, особливо з теорії Демокрита: Ціле не має потреби бути створеним божественною силою, оскільки воно є вічним, оскільки буття не може статися з небуття і, тим більше, небуття не може походити з буття. Цей вічний Всесвіт складається з тіл та простору, тобто порожнечі, в якій вони рухаються. Тіла, які ми бачимо, як тіла живих істот, так і тіла Землі та зірок, складаються з незліченної кількості неділимих та нерухомих тіл — атомів, які, рухаючись з однаковою швидкістю по прямій під впливом власної ваги у нескінченній порожнечі, поєднуються між собою та породжують складні тіла, щойно вони незначно відхиляться від своєї траєкторії. Таким чином, тіла і світи народжуються, але й розпадаються внаслідок постійного руху атомів. У нескінченності порожнечі та часу міститься нескінченність світів, що з’являються та зникають. Наш Всесвіт є лише одним з них. Поняття відхилення атомів має подвійне призначення: з одного боку, воно служить для пояснення формування тіл, які не могли б конституюватися, якби атоми незмінно рухалися по прямій з однаковою швидкістю[351]. З іншого — вводячи «випадок» в «необхідність», вони забезпечують основу людської свободи[352]. Відтак, тут ще раз чітко видно, як дослідження фізики відповідають