Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

– Та що ти! Якби він принаймні помітив мене, я була б така щаслива, така щаслива!..

– Але ж він помітив! Він заступився за тебе, коли всі присутні мовчали…

– Ні, це не те! Так учинив би кожен благородний чоловік на його місці.

«Небагато ж у залі благородних…» – подумала Аліє, але її балакуча сусідка продовжувала:

– От якби він запросив мене потанцювати чи прогулятися з ним під зорями… – мрійливо завела Катруся. – Ох, я б не дала йому заснути! – зі сміхом підморгнула вона. – Але він помічає лише багатих удів та тих пань, які могли б забезпечити йому корисних друзів і становище в суспільстві. До речі, він юдей, але християнин. Кажуть, перехрестився заради служби в пана Ґурського.

– Тож він справді не шляхетського роду?

– Та де! Тільки мріє! Зате в Надуванському університеті цілий рік навчався!

– Падуанському, – інстинктивно виправила Аліє.

– Та мені байдуже, – зітхнула Катруся, ніжно поглядаючи в його бік.

Лише Катруся відійшла, до Аліє причепився якийсь школяр в маскарадному костюмі тубільця. Його обличчя було вимащене сажею, а крислатий, модний у Європі капелюх, прикрашало різнокольорове куряче пір’я.

– Панянка воліє танцювати? – зірваним голосом просипів він.

Розгублена Аліє швидко замотала головою, відмовляючись від танців, та юнак ніяк не хотів давати їй спокій. Тоді Аліє, удаючи, що погано себе почуває, залишила залу.

Вийшовши на вулицю й вдихнувши свіже повітря, дівчина зітхнула. Безтурботне життя залишилося за порогом палацу. А там, де видніються шпилі й башти фортеці, можливо, саме зараз, доки вона розважається, стікає кров’ю її ув’язнений брат. Здавалося, що бал був лише сном. Спостерігати за людьми було так легко, так цікаво, але чи ж могла Аліє вічно бути самим лише спостерігачем, пливучи за течією подій? Тепер кожної миті її життя доводилося робити вибір, і вона з жалем це розуміла.

Нарешті дівчина почала повільно спускатися вниз із високого портику палацу, але пройшовши лише кілька кроків, Аліє відчула на собі чийсь уважний погляд. Вона озирнулася. Біля розчинених вхідних дверей стояв Адріян. Непорушно завмерши, він пронизував Аліє поглядом своїх затуманених сірих очей, ніби намагався прочитати, що в неї на душі.

Аліє заклякла. Вона не знала, як себе поводити, що говорити, що думати… Її невимовно тягло до цього таємничого чоловіка! Тож вони так і стояли – Аліє внизу сходів, чоловік нагорі, – витріщаючись одне на одного.

– Я не дуже добре почуваюся, – знічено пробурмотала Аліє, нарешті порушуючи тишу. – А ти?

– Я теж, – злегка кивнув головою Адріян. – Отже, між нами є дещо спільне.

Аліє лише похитала головою.

– Боюсь, не так багато, як хотілося б.

– Мені чи тобі?

Аліє несміло посміхнулася, але чоловік, всупереч її очікуванням, посміхнувся у відповідь. Уперше за весь вечір дівчина побачила Адріяна усміхненим.

– На добраніч, – переборюючи несподіване бажання тікати разом з чорнявим незнайомцем на край світу, видавила з себе татарка.

– Мене звати Адріян Львів’янин. А тебе?

Адріян, не зводячи з неї погляду, неспішно спускався донизу. Така самовпевненість роздратувала Аліє, хоча водночас саме це її й приваблювало в своєму новому знайомому.

– Христина, – ледь загаявшись відповіла вона, подаючи руку.

Замість того, щоб поцілувати, Адріян потис простягнуту руку, що неабияк здивувало і навіть зентежило її.

– Я проведу тебе.

Це не було запитання, тож Аліє лише легенько знизала плечима й пішла в бік фортеці. Адріян попрямував слідом.

– Ти не місцева, я бачу. Давно в місті?

– Лише другий день…

– О, а я тут уже два роки! – несподівано з запалом проговорив він, і туман у його очах ніби розвіявся. – Кам’янець прекрасне місто! Я міг би показати тобі його.

– Я тут зовсім ненадовго, – почала було вона. Більше всього на світі зараз їй хотілося якнайдовше лишитися з цим чоловіком, але його таємничість лякала. А ще страшніше було закохатися й забути про свій обов’язок.

– Тоді потрібно зустрітися просто завтра зранку! Я лікар, тож якщо твоєю відмовкою буде погане самопочуття – я тим паче матиму за свій обов’язок прийти.

Навіть серед ночі Аліє розгледіла бездоганно рівні білосніжні зуби чоловіка. Він посміхався до неї! Це все було настільки нереально, що Аліє не мала сил пручатися.

– Добре. Завтра о десятій біля воріт фортеці, – сказала вона таким тоном, ніби давала розпорядження слугам, і сама злякалася свого голосу. Вона намагалася звучати впевнено, а натомість вийшло владно.

– Домовилися, – зняв перед нею капелюха Адріян. – Із нетерпінням чекатиму, моя панночко!

«Дивно», – думала вона, зоставшись на самоті. – «Чому я? Чим же я заслужила таку увагу цього серцеїда? І як це все недоречно!»

Такі невчасні переживання закрадалися в душу юнки. Вони проникали в груди й відлунювали солодким щемом десь унизу живота. Це було не так, як з Микитою, і зовсім не так, як з Лукашем. Цього разу вона не мала жодних ніжних почуттів. Все, що її переповнювало, було лише бажанням. Якимось дивним, тваринним бажанням, від якого здригалося все її тіло.

Аліє сіла на лаву й поклала руки собі на коліна – кінчики пальців тремтіли, ніби налякані пташки. Вона до болю впилася нігтями в коліна, і якби не дві спідниці, що створювали бодай невелику, але перешкоду, то на нозі лишилися б сліди її нігтиків. Перед очима весь час стояв той самий образ – таємничий і жаданий усіма, і вона не могла примусити себе думати про будь-що інше.

Нарешті Аліє підвелася, зачинила всі вікна, опустила фіранки й переконалась, що двері зачинені на засув. Катрусі все ще не було, але Аліє її сьогодні й не чекала. Умившись й перевдягнувшись у чисту сорочку, вона опинилася в ліжку з єдиним усвідомленим бажанням – скоріше забутися.

Та жаданий сон прийшов лише опівночі й замість полегшення приніс на ранок ще один головний біль. Тієї ночі їй знову наснився живий Лукаш.

Вартові, за своєю звичкою, привітали Аліє добродушним, але сороміцьким жартом. Вона вже навчилася не надавати їхнім словам значення, тож у відповідь лише криво всміхнулася й проговорила:

– І вам доброго ранку!

– Христе, там на тебе чекає твій патрон! – завбачливо кинув їй один із хлопців, коли вона вже піднімалася нагору, погодувавши в’язня.

Недобре передчуття, яке гнітило Аліє весь ранок, справдилося. Вона ковтнула слину та вдячно кивнула – попереджена, а отже – озброєна.

– Ну то як там наш татарин поживає? – повільно розтягуючи звуки в словах звернувся до неї Калиновський. Одужавши, він виглядав усе ще виснаженим, але його голос тепер звучав нижче й не так кумедно, як напередодні.

– Пане Адаме,