Читати книгу - "Карпатське танго"

й мої дані. Обох зубних техніків, напарників Є. Є., теж забрали. Арешт співробітників обростав чутками й таємницями. Від часу створення на нашу країну вперто зазіхали численні шпигуни, завербовані агенти, приховані вороги трудящого народу чи просто неблагонадійні люди. Вони були страшніші від злодіїв, ґвалтівників і вбивць, бо мали здатність мислити, ставити незручні запитання й бачили не те, що було наказано бачити. Люди в костюмах приходили лише за тими, хто перебував у першому списку. Ніхто не хотів повірити в те, що добрий та інтелігентний Єфим Єгорович потрапив до довгого переліку страшенно небезпечних злочинців. Світло, як і годиться в нашій країні, почали проливати численні збори – комсомольців, комуністів і профспілкові.

– Не знав добре таблиці ділення, от і залетів наш Єфим Єгорович… – скрушно закрила тему на лавочці під туалетом наша прибиральниця.

Знати таблицю ділення в нашій країні мав кожен, хто прагнув незаконного приробітку: платиш потрібним людям високого партійного рангу – і вони стають твоїм «дахом». Ніхто не осуджував прагнення трьох лікарів заробити зайву копійку своєю працею. Кожен безуспішно відкладав на щось роками, відмовляючи собі в морозиві, ресторанах, театрах, новій одежі… У якійсь іншій країні Єфим Єгорович мав усі шанси стати просунутим науковцем чи успішним бізнесменом. Виявилося, що робив він років із десять тому протези якомусь полковникові, другові дитинства. Потім, як і годиться, добре посиділи з випивкою й гарною закускою. Розповів полковник нашому Є. Є. про цікаву військову технологію напилення нітрату титану на залізні деталі: не ржавіють довго й виглядають ну зовсім як золото… Голос бізнесових генів штовхнув стоматолога в правильний бік.

Коли мене викликали на допит, Єфим Єгорович уже був дуже схудлий і до всього байдужий. Я нічого не знав, і моє незнання врятувало мене. Єдине, що зачепило, – слова кадебіста:

– Я не бачу вашої вини. Але, – підняв вказівний палець, – ви вже втретє потрапляєте в поле нашого зору… Хм. Можете поговорити наодинці з вашим колегою, я покурю… – і вийшов.

– Єфиме Єгоровичу, мені дуже вас шкода. Що я можу для вас зробити? – присунувся ближче до наставника.

– Нічого ти для мене вже не зробиш. Я хоч трохи нормально пожив. Не шикував, а просто пожив. Котлету мав щодня, ще й навіть на власній машині поїздив… У країні розбавленого бензину й рибного дня важко бути білим і пухнастим. Навіть якщо ти в білому халаті. Ти, Андрію, добра людина. Усміхайся, це тобі личить.

– Може… – почав я, та старий приклав палець до губ і кивнув у бік місця слідчого: там під столом старанно накручував плівку маленький магнітофон.

На вулиці йшов дощ зі снігом. Можна було не витирати сльози. Удома я довго вичухував Солю. Хом’як принишк. Здається, він усе розумів.

Той 1980 рік узагалі видався якимсь буремним. Він уперто намагався мене як не зламати, то чимскоріше випхати з країни. Телевізійна новина, що пройшла в грудні 1979-го повз мою аполітичну увагу, тепер обернулася несподіваним боком. Я так і не допетрав достоту, з якого дива Радянський Союз увів свої війська в далекий пустельний і малонаселений Афганістан. Ну живуть собі люди, трохи сваряться, та розвиваються – чого лізти туди? Не потребують вони вашого втручання. Навіть якщо його красиво назвати «інтернаціональною допомогою». Уже потім я дізнався, що маленький Афганістан намагалися підкорити й підім’яти під себе всі сильні світу цього. І нікому не вдавалося! Середньовічні в побуті афганці мали свою тактику боротьби й виживання. Перед нею були безсилі найкращі армії. Бо сильні звикли як? Велике скупчення ворога, правильний розподіл сил: потужна артилерія накриває вогнем, далі вступають у бій найновіші танки й піхота, добиваємо ворога з повітря – і тра-та-там! Перемога! Та неможливо перемогти країну, у якій три чверті населення проживає в селах. Просто немає звичного великого скупчення ворога. Усі відомі військові тактики й стратегії виявилися провальними в Афганістані. Є люди, що збираються невеликими загонами й успішно виганяють більш сильних чужинців зі своєї території. Якби партійні чини краще вчили давню історію, а не тільки свою партійну, то згадали б: військо Александра Македонського так само ганялося по всій Скіфії за її жителями, а ті просто тікали. Так і відступили голодні й виснажені македоняни ні з чим.

Слово «душман», що звучало в усіх новинах, стало образливою лайкою. Хоч для мене душман – це був чоловік, що має душу. Людська гідність і гордість давали йому наснагу виганяти тих, кого він не кликав до свого дому. Для нього радянські солдати були тими ж, ким для нас колись німці – загарбниками-поневолювачами. Душмани просто прагнули свободи. Але в нашій країні її нема. Не може бути її поруч із кордонами СРСР: ні в Польщі, ні в Угорщині, ні в Болгарії… Слухняні прорадянські сусіди навіть не пробують виявляти непослух чи прагнення вийти з табору соціалізму, бо ж «брати» роздушать і свободу, і бунтівників гусеницями танків так, як у непокірній Чехословаччині у 1968-му… Не пощастило Афганістану із сусідом, от і все. Але не пощастило й мені: одного холодного дня мене викликали до військкомату й поставили на військовий облік. Сухо попередили:

– Тільки закінчите інтернатуру – відправимо військовим медиком у гарячу точку. Будете виконувати інтернаціональний обов’язок.

Я не став говорити про те, що їду з дружиною на Кубу. Стримано кивнув головою. Подумки дякував долі за зустріч з Ізабель. Дорогою назад зловив себе на думці, що не всміхаюся, зсутулився й човгаю ногами. Я роззирнувся: усі, хто йшов вулицею, були похмурі й згорблені. Мої намагання розправити плечі мали успіх. А от усмішка тремтіла й не хотіла затримуватися на обличчі. Не виходило в мене відчувати внутрішню свободу. Я був невиразною часточкою радянського народу, яку можна закинути куди завгодно проти її волі. Бо волю кожного довго й уперто виймають зсередини. Наче намотують на голочку нерв із хворого зуба. Зуб залишається, виконує свої функції, та він уже нечутливий, бо мертвий. Не реагує ні на кип’яток, ні на лід. Кожен із цього натовпу нагадує пролікований мертвий зуб. Межі чутливості кожного відсунуті в безкінечність. З кожним можна робити що завгодно. Терплячі, слухняні, безголосі. І останнє – найстрашніше… Схоже, теорія золотої пропорції має виняток. А я її підніс і поставив на власноруч зведений постамент як універсальний рецепт краси й щастя – наївний… Не працює вона щодо історії. А чи працює? Може, ота одна третина поганого – це біди людини від суспільства? Чи навпаки? Де ти, щастя моє, на відрізку між точками «я» й «держава»? За двадцять