Читати книгу - "Нічний адміністратор"

— Ні, Стенлі, не можна, — відповів Ґудгью. — Але я вам надіслав детальне письмове підтвердження, з грифом «цілком таємно», для вашого особистого архіву.

Педстоу з усіх сил намагався зберегти інтонацію байдужої людини.

— А ці диявольські ігри у Вест-кантрі? Це все гарненько прикрасять, що і не докопаєшся, так? Бо з вашого листа це чомусь не до кінця зрозуміло.

Вони дійшли до сходів «Атенеуму».

— Стенлі, як на мене, то ви робите з мухи слона, — сказав Ґудгью. — Наскільки я пригадую, у третьому параграфі мого листа вичерпно подана інформація про ігри у Вест-кантрі.

— Вбивство не виключено? — прошепотів Педстоу, коли вони заходили всередину.

— О, Стенлі, я так не думаю. Не головне, щоб ніхто не постраждав, — тон Ґудгью змінився. — І сказане залишиться лише між нами, гаразд? Ні слова хлопцям з Рівер-гау-зу, нікому анічичирк, окрім Леонарда Берра і мене, у разі, якщо вас щось тривожитиме. Стенді, ви ж не проти, правда? Такого простенького правила буде не важко дотримуватися, еге ж?

Вони їли за різними столиками. Ґудгью сповна насолоджувався запеченими в тісті нирками з м’ясом, запиваючи їх келихом червоного вина. А Педстоу їв напрочуд швидко, наче споживав їжу на час.

7

Однієї холодної п’ятниці Джонатан з’явився у маленькій крамничці місіс Третевей і представився Лінденом. Це нове ім’я було першим, що спало йому на думку, коли Берр порадив вигадати собі псевдонім. Джонатану ще ніколи в житті не зустрічався жоден Лінден, хіба що йому мимоволі пригадувалося, як він чув подібне ім’я з уст своє матері-нім-кені, коли вона розповідала йому вірш чи співала пісню зі свого, як йому здавалося, вічного смертного одра.

День був похмурий і вологий, він більше скидався на вечір, який почався ще за сніданком. Село простягалося за декілька миль від Лендс-Енд[31]. Терен, який ріс біля гранітної огорожі місіс Третевей, прим’явся від постійних південно-західних штормових вітрів. Наклейки на бамперах машин, що стояли на стоянці біля церкви, закликали чужинців іти звідки прийшли.

Є щось злодійське у таємному поверненні у свою рідну країну, яку ти давно покинув. Присвоїти собі абсолютно нове ім’я, стати новою версією себе — у цьому всьому є часточка ошуканства. Постійно задумуєшся, чий одяг ти вкрав, чию тінь ти відкидаєш, чи бував ти вже тут в образі когось іншого. Перший день у новій ролі після шести років безликого перебування у вигнанні має якусь урочистість. Вочевидь, оце відчуття нового початку прочитувалося на Джонатановому обличчі, тому що місіс Третевей опісля завжди згадувала, що помітила у ньому молодецтво, яке вона називала «вогником». А місіс Третевей не схильна когось романтизувати. Висока розумна жінка, з неабияким почуттям власної гідності, вона анітрохи не скидалася на селянку. Іноді вона казала такі речі, що залишалося лише здогадуватися, ким вона могла б стати, якби отримала добру освіту чи мала чоловіка, у якого за душею було б трішечки більше, ніж у старого бідолашного Тома, який так і не зміг пережити напад, що стався з ним у Пензансі минулого Різдва після надмірного причащання у Мейсонік-голлі.

— Джек Лінден, ото був проникливий фацет, — говорила вона таким типовим для Корноволлу повчальним тоном. — Ока його на перший погляд були гарні. Я навіть сказала б, веселі. Але він тебе буцімто промацував поглядом, не так, як ти собі вже це уявила, Мерилін. Здавалося, що він тебе бачить одночасно і зблизька, і здалеку. Він ще навіть не встигав переступити поріг крамниці, а вже здавалося, ніби він встиг щось поцупити. Ну, і таке бувало. Тепер-то ми про це знаємо. Як і про багацько всього іншого, чого краще ніколи б не знали.

Було двадцять на шосту, десять хвилин до закриття, і вона підраховувала біля касового апарата денний заробіток, перш ніж піти дивитися по телевізору чергову серію «Сусідів» зі своєю донькою Мерилін, яка поралася нагорі біля своєї донечки. Місіс Третевей почула тарахкотіння його великого мотоцикла — «з тих, шо гарчать на кілометр» — і побачила, як він ставить його на підпірку, знімає шолом і поправляє своє гарне волосся, хоча в цьому і не було необхідності, він просто хотів дещо зняти напругу, здогадалася вона. І їй здалося, що він усміхнувся. «Вояжер, — подумала вона, — з тих життєрадісних». У Західному Корнволлі вояжерами називали всіх чужоземців, а чужоземцями — всіх, хто приїхав зі східного берега річки Тей-мар.

Але цей вояжер виглядав так, ніби примандрував з місяця. Вона вже збиралася перевернути вивіску на дверях на «зачинено», але його вигляд зупинив її. А ще його черевики, точнісінько такі, як носив її Том — начищені до блиску і ретельно витерті об килимок при вході. Від мотоцикліста вона такого анітрохи не очікувала.

Отож місіс Третевей повернулася до своїх підрахунків, поки він блукав між полицями, навіть не прихопивши кошик, як, зрештою, робить кожен чоловік, чи то Пол Ньюман, чи пересічний простак: зайде за лезом для гоління, набере повні руки всякої всячини, але нізащо в світі не додумається взяти кошик. І рухається він дуже тихо, майже нечутно, немов і не торкається підлоги. Рідко буває, щоб мотоцикліст поводився настільки тихо.

— Ви з Великої Землі до нас приїхали, любчику? — спитала вона.

— О так, боюся, що так.

— Дорогенький, нема чого боятися. З Великої Землі до нас приїжджає багато гарних людей, а тут повно таких, яких би я відправила туди із задоволенням. — Він нічого не відповів. Надто вже був зайнятий вибором печива. А його руки, помітила вона, коли він зняв рукавиці, були ідеально доглянутими. їй завжди подобалися охайні руки. — Звідкіля ви до нас завітали? Сподіваюся, з милої місцини.

— Та нізвідки, насправді, — спритно відповів він, беручи з полиці дві упаковки з таблетками для покращення травлення і пачку крекерів. Він так уважно розглядав етикетки, ніби ніколи раніше їх не бачив.

— Солоденький, ви не можете бути з Нізвідки Насправді, — різко відповіла місіс Третевей, не відриваючи погляд від відвідувача, поки той ходив між рядами. — Може, ви й не з Корнволлу, але ви ж і не з неба впали. Ну, то звідки ви?

У той час як місцеві жителі одразу ж ставали струнко, почувши командирський голос місіс Третевей, Джонатан лише усміхнувся.

— Я жив закордоном, — пояснив він, немов кепкуючи з неї. — Мій випадок, це як історія