Читати книгу - "Сестри крові"

— А то ж як?

— У серпні ваш корабель спробував захопити відразу два іспанських судна. З одним повелося, з другим ні. Другому вдалося втекти, розтрощивши вам бізань-щоглу. Так от на тому другому кораблі був я. Я цілком виразно бачив тебе в далекогляд. Навіть посилав повітряні цьомки. Але ти так була зайнята нашпилюванням іспанських язиків, що світ доокола для тебе не існував.

Я стенула плечима.

— Так, у бою я нестямна... Як би це мені відмовитися від тієї вечері?

— Це відпадає. Хочеш, щоб капітан образився? Не переживай, я підстрахую, коли що.

У свою чергу я поцікавилася, з якою метою пливе корабель до Львова, й довідалася, що шість іспанських офіцерів запрошено на королівську службу як фахівців з фортифікації, вони мусять об’їхати всі українські фортеці й вирішити, де й що варто укріпити.

— А на чому полягала твоя таємна місія? — не втримала я свою цікавість.

— О, від тебе в мене таємниці нема. Мене вирядив мій господар, Йоган Калькбреннер, до Ліми. У нас деякі проблеми з Големом. Не заряджається.

— Як то не... заряд-жа-ється...

— Е, як тобі пояснити. Ну, не можемо його розбудити. Тобто уже він й очі відкрив, і повітря вдихнув, а все ж лежить, як колода.

— І чим вам стала у пригоді Ліма?

— А бачила того янгольського молодика?

— Ой, тільки не кажи, що ти по нього їздив.

— А таки так. По нього. Йоган послав мене вмовити його прибути до Львова й вдихнути життя в Голема.

— Яким робом?

— А таким, що це тобі не просто писаний красень, а справдешній упиряка, якому вже років шістсот від роду.

Я отетеріла. Упир! Франц виразно тішився з мого подиву.

— А що, як він когось на кораблі покусає? — запитала я.

— Ні, не покусає. Йому лише інколи хочеться напитися крові. Правда, не з будь-кого, а з панночки. Тільки й того, що висмокче її всю, як помаранчу.

— А далі що?

— Ну, далі я не знаю. Мабуть, їй буде гаплик. Оце якраз позавчора він собі поласував у Мекленбурзі, поки я в шинку розважався.

— Пресвята Діво!

— Ой, не треба цих банальних мемів, — замахав він руками, мовби дим розганяючи.

— Яких мемів?

— Та отих, що ти щойно бовкнула. Вони на мене не діють. Ульріх компанійський і щирий. Друзяка перша кляса. Всі дівки за ним шаленіють. Я й сам ледь у нього не закохався. Але вчасно згадав, що я не ЛГБТ.

— Яке таке елгебете?

— Ой, знову я випереджаю події! Абревіатура така.

— Франце, говори ясніше. Нічого не можу второпати.

— Абревіатура — це скорочення слів. Це так, якби ти хотіла сказати «Франц ідіот пустоголовий», а сказала б «ФІП». А ЛГБТ — це коли панна цюпцяється з панною, а пан з паном. Хоча, коли на Ульріха дивишся, то важко відвести очі. Так і здається, що то перебрана краля, як от ти.

Франц підморгнув мені й раптом узяв за руку. Я спочатку хотіла її висмикнути, але завагалася, помітивши в його очах тепло й намір сказати мені щось важливе.

— Юліано, — почав він, а голос його затинався, мовби хвилюючись, я навіть перелякалася, чи не вирішив він оце так банально признатися мені в коханні, — не буду приховувати, що ти мені страшенно подобаєшся... — Він перевів подих, а я подумала: тільки цього й бракувало, ну-ну, послухаємо ще й чортяку. — І то віддавна. І мене не покидає сумна думка, що нам, звісно, не бути разом. — Слава Тобі, Господи, що він не такий дурний. — Але з другого боку я не можу спостерігати за тим, як ти поволі та неухильно починаєш марніти.

— Я марнію? — не повірила я його словам і врешті висмикнула руку.

— Звісно, ти це не скоро помітиш. Це бачу лише я. Оцю тоненьку делікатну рисочку, яка з’явилася біля кутика вуст, оцю сиву волосинку над вухом, яку ти хіба під лупою роздивишся, або тривожні пискляві нотки у твоєму голосі... їх не кожне вухо вловить...

— До чого ти ведеш?

— Я б міг тебе порятувати. Я знаю, що ти хвора, але не можу сказати, скільки тобі відміряно. Але міг би подарувати стільки літ, скільки тобі заманеться, — хоч тридцять, хоч сорок. А якщо маєш бажання померти спорохнілою баберою, то й усі вісімдесят.

Я не могла спокійно це слухати, налила собі вина й душком випила. Потім кивнула Францу на пляшку. Він теж собі налив. Хвилину ми мовчали. Я розуміла, до чого він веде. І він знав, що я це розумію, і не квапив мене.

— А однієї ночі я прокинуся і побачу поруч із собою чудисько з хвостом, ріжками і копитками? — нарешті видушила я.

Він засміявся:

— О, від цього ніхто не застережений. Не конче з чортом у ліжку лежати, аби ріжки і копитка раптом об’явилися.

— А що потім?

— Коли потім? — не зрозумів він.

— Ну, коли я помру. Що буде потім?

— Нічого страшного. Тільки й того, що душа твоя не потрапить до Раю. Невелика втрата. Ти навіть не уявляєш, яка там нудота. Усі ці непорочні душечки, вбрані в однакові білі сорочки, прогулюються безмежними садами без жодної мети, бо яка може бути мета в Раю? Хорові співи, спільне читання романів лише тих авторів, які теж сподобилися потрапити до Раю, організовані походи в їдальню і споживання прісних і пісних страв... Ні тобі театру, ні гулянок з танцями, ні вина, ні морозива, ні чоколяди... Суцільне вічне й безстатеве блаженство. Бо всі сексуальні потяги атрофовані. На найвродливішу панну там хлопи дивляться з таким самим захватом, як на вербу чи тополю, тому навіть у спільній купелі в священному озері, де всі голі, ніхто не збуджується. Хіба це не справжнє пекло? І тобі цього хочеться?

— Як таке можливе?

— А ти забула, за що Адама і Єву вигнали з Раю? Кохання там заборонене, як тілесне, так і духовне.

— В Апокаліпсі святого Павла ангел йому розповідає, що в Раю є ріка, що медом і молоком тече, кожне дерево родить дванадцять разів на рік і щоразу дає інші овочі. Виноградна лоза має