Читати книгу - "Володар Перстнів"

Сем присів поруч із Фродо, та не будив його; проте сам не наважувався вкладатися спати. Нарешті, коли його очі почали злипатись і він уже не міг боротися зі сном, м'яко розбудив Фродо.

— Той Ґолум знову з'явився, пане Фродо, — сказав він. — А якщо це не він, то тоді їх двоє. Я по воду ходив і, коли вертався, помітив, як він тут нишпорив. Гадаю, зараз небезпечно спати нам двом, але в мене, перепрошую, очі злипаються.

— Давно пора, Семе! — сказав Фродо. — Лягай і спи! Як на мене, вже краще Ґолум, аніж орки. Принаймні нас він їм не видасть, хіба що сам спіймається.

— Але він сам може й убити, і пограбувати, — буркнув Сем. — Не спіть, пане Фродо! Ось вам фляга з водою. Напийтеся досхочу. По дорозі ще наберемо води.

І по тих словах Сем міцно заснув.

Коли він прокинувся, знову сутеніло. Фродо сидів, притулившись до скелі, і спав. Фляга була порожня. Ґолума не видно.

У Мордор повернулася темрява, і на висотах люто палали сторожові вогні, коли гобіти почали останній, найнебезпечніший, похід усієї їхньої подорожі. Спочатку подалися до джерельця, а звідти обережно вилізли на дорогу в тому місці, де вона повертала на схід до Залізної Пащі, що була на відстані двадцятьох миль. Вузька доріжка без підпірної стінки чи парапету вела над самою прірвою. Гобіти не чули нічиїх кроків, трохи прислухались, а тоді, рівно ступаючи, пішли на схід.

Зупинилися, здолавши якихось дванадцять миль. Минули невеликий поворот на північ, і пройдений відрізок тепер заховався з очей. Це було найгірше. Вони трохи перепочили та рушили далі, але зробили тільки кілька кроків, коли раптом у нічній тиші почули шум, якого найбільше боялися: тупіт колони солдат. Він долинув іще здалеку, та озирнувшись, гобіти помітили біля повороту, за якусь милю, блимання смолоскипів, які швидко наближалися: занадто швидко, щоби Фродо міг урятуватись утечею.

— Цього я і боявся, Семе, — сказав Фродо. — Ми сподівалися, що нам поталанить, а от і не пощастило. Ми спіймалися.

Він окинув поглядом навислу скелю: стародавні будівничі доріг обтесали скелю на багато сажнів над шляхом. Він перебіг на другий бік і зазирнув у темну безодню.

— Таки спіймалися! — повторив він, сів на землю під скелястою стіною і опустив голову.

— Схоже на це, — сказав Сем. — Ну, що ж, почекаємо і подивимося, як воно буде.

І він сів поруч із Фродо під тінню скелі.

Довго чекати не довелось. Орки бігли швидко. У перших лавах несли смолоскипи. Червоне полум'я стрімко наростало в темряві. Сем також схилив голову, сподіваючись заховати обличчя від світла, а щитами прикрив ноги.

«Може, вони в поспіху пробіжать повз двох утомлених солдатів!» — подумав він.

І здавалося, що так і буде. Перші ряди промчали повз них, важко сапаючи й опустивши голови. Чорний Володар гнав на війну низькорослих орків, і дбали вони лише про те, щоби якомога швидше добігти й уникнути нагайки. Уздовж колони вперед-назад пробігали два здоровенні жорстокі уруки, ляскаючи батогами та покрикуючи. Сем затамував подих. Половина колони вже пробігла. І тут раптом один із погоничів помітив дві фігурки на узбіччі. Він свиснув батогом і крикнув:

— Гей, ви! Ану встати!

Гобіти не зрушились, і він зупинив загін.

— Стати у стрій, кляті ледарі! Зараз не час відлежуватися! — Він підійшов ближче і навіть у темряві помітив знаки на щитах. — Ага, дезертири? — гаркнув він. — Утікати зібрались? Усі ваші ще вчора перед вечором зібралися в Удуні. І вам це відомо. Ану стати у стрій, бо візьму ваші номери і доповім начальству.

Гобіти насилу підвелись і, горблячись та шкутильгаючи, як солдати, котрі позбивали ноги, поплентались у хвіст загону.

— Ні, не в кінець! — крикнув погонич. — На три шеренги вперед. І не відставати, бо прийду перевірю, — я вам покажу!

Його довгий батіг ляснув над їхніми головами; тоді він хльоснув іще раз, прикрикнув, і загін рвонув із місця бігцем.

Утомлений бідолашний Сем ледве йшов; для Фродо то взагалі була справжня мука, а згодом — кошмарний сон. Він зціпив зуби, намагався не думати й біг далі. Він задихався від смороду спітнілих орків, його мучила спрага. А вони все бігли, бігли, й він через силу вдихав повітря та примушував себе переставляти ноги; але куди він біг і навіщо страждав — про це думати не наважувався. Не було надії вислизнути непоміченим. Погонич раз у раз підбігав познущатися з них.

— Ану швидше! — сміявся він, шмагаючи їх по ногах. — Де батіг, там і бажання, мої ледарі! Не відставати! Я би вас гарно повчив, але вам усе одно всиплять донесхочу, коли запізнитесь у табір. Тож начувайтеся. Чи ви забули, що йде війна?

Пробігли кілька миль, і, коли нарешті дорога пологим схилом повела на рівнину, Фродо почав втрачати сили і воля його похитнулася. Він хитався та спотикався. Сем відчайдушно намагався підтримати його, але і сам відчував, що довго такого бігу не витримає. Кінець міг настати будь-якої миті: господар його зімліє або впаде, все розкриється, — всі зусилля даремні. «Але з цим триклятущим погоничем я ще поквитаюся», — подумав Сем.

І він уже схопився за руків'я меча, коли прийшло несподіване полегшення. Рівниною вони вже наближалися до входу в Удун. Неподалік під воротами в кінці мосту дорога із заходу зливалася з іншими, які йшли з півдня та з Барад-дура. По всіх дорогах рухалися полки: підходило західне військо, а Темний Володар поспішав на північ. І сталося так, що на перехресті в темряві, куди не сягало світло сторожових багать, зустрілося відразу кілька загонів. Усі намагались одночасно пробитися до воріт, зчинилася метушня, залунали прокльони. І хоча погоничі лаялись і частували вояків батогами, почалася бійка і задзвеніли мечі. Стрій важко озброєних уруків із Барад-дура врізався в колону з Дуртганґа, і лави змішалися.

Заціпенілий від болю й утоми, Сем стрепенувся, відразу користаючи з нагоди, і кинувся на землю, потягнувши за собою Фродо. На них із криками та лайкою падали орки. Поволі, на чотирьох, гобіти відповзли від гармидеру за узбіччя дороги. Вона мала високий бордюр, який темної ночі чи в тумані правив за дороговказ орківським загонам, а ще ішла насипом, який на кілька футів піднімався над рівниною.

Якийсь час вони лежали непорушно. Було надто темно, щоби шукати сховку, та Сем розумів, що їм треба відповзти якнайдалі від дороги та смолоскипів.

— Уперед, пане Фродо! — шепнув він. — Ще трохи