Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Жартуєш? — запитав він.
— Гарне запитання, — відповів я, спокійно дивлячись йому в очі. — Чи жартую я?
Розділ сто п’ятдесятий. Примха
Тривав весняний семестр. Усупереч моїм очікуванням, Денна жодного разу не виступила публічно в Імрі. Натомість вона за кілька днів подалася на північ, до Аніліна.
Одначе цього разу вона спеціально вирушила до закладу Анкера, щоб повідомити мені про свій від’їзд. Я зрозумів, що це дивним чином мені лестить, і зловив себе на думці: це вказує на те, що у нас усе не геть погано.
Коли семестр якраз добігав кінця, Ректор захворів. Герма мені подобався, хоч я і знав його не дуже добре. Він не просто здавався мені напрочуд згідливим учителем, коли навчав мене іллійської: також він проявив доброту до мене, коли я був новачком в Університеті. Тим не менше, я не надто переймався. Арвіл і працівники Медики могли все — не могли хіба що воскрешати померлих.
Однак день минав за днем, а з Медики не надходило жодних новин. Чутки стверджували, що Герма занадто кволий, щоб устати з ліжка, й мучиться нападами лихоманки, які можуть випалити його потужний розум арканіста.
Коли стало очевидно, що він не зможе повернутися найближчим часом до виконання обов’язків Ректора, майстри зібралися, щоб вирішити, хто посяде його місце. Можливо, назавжди, якщо його стан погіршиться.
Не буду розтягувати болісну історію: Ректором призначили Гемма. Коли шок минувся, стало легко зрозуміти чому. Кілвін, Арвіл і Лоррен були надто заклопотані, щоб перебирати на себе додаткові обов’язки. Те саме, хоч і меншою мірою, можна було сказати про Мандраґа й Дала. Отже, залишались Елодін, Брандер і Гемм.
Елодін цього не хотів, та й загалом його вважали занадто нестабільним для служби. А Брандер завжди повертався в той бік, у який віяв вітер Гемма.
Тож ректорське крісло здобув Гемм. Хоча це й дратувало мене, але мало впливало на моє повсякденне життя. Я вдавався лише до одного заходу безпеки: почав обходити навіть найдрібніші правила Університету з надзвичайною обережністю. Я ж бо знав: якщо мене піднімуть на роги тепер, Геммів голос проти мене зараховуватимуть як два.
***
Наближався вступ, а майстер Герма залишався кволим і в лихоманці. Тож я з вузлом кислого жаху в шлунку готувався до своєї першої вступної співбесіди з Геммом у ролі Ректора.
Я пройшов допит із тією самою обережною хитрістю, якої не полишав останні два семестри. Я вагався та припускався кількох помилок, через що мені призначали плату за навчання талантів у двадцять. Достатньо, щоб підзаробити, але недостатньо, щоб надто сильно зганьбитися.
Гемм, як завжди, ставив запитання, що мали подвійне дно чи збивали з пантелику, аби тільки заплутати мене, але в цьому не було нічого нового. Єдиною справжньою відмінністю, схоже, було те, що Гемм багато всміхався. Усмішка в нього була не з приємних.
Майстри провели звичну стишену нараду. А тоді Гемм зачитав мою плату за навчання: п’ятдесят талантів. Вочевидь, Ректор мав більше влади над цими речами, ніж я собі уявляв.
Я змусив себе закусити губу, щоб не розсміятись, і зробив згорьоване обличчя, прямуючи до підвалу Порожнини, де була розташована рахункова кімната скарбника. Коли Рієм побачив мою квитанцію про плату за навчання, у нього проясніли очі. Він зник у своїй підсобці, а за мить повернувся з конвертом із цупкого паперу.
Я подякував йому й повернувся до своєї кімнати в Анкера, весь цей час зберігаючи похмурий вираз обличчя. Зачинивши двері, я розірвав важкий конверт і висипав собі в руку його вміст: дві блискучі золоті марки вартістю по десять талантів кожна.
Тут я засміявся. Сміявся до сліз і болю в боках. Відтак натягнув на себе найкращий костюм і зібрав друзів — Вілема й Сіммона, Фелу й Молу. Послав до Імрі хлопчика-гонця з запрошенням для Деві та Трепа. Тоді орендував карету, запряжену чотирма кіньми, і поїхав разом з усіма за річку, до Імрі.
Ми зупинилися біля «Еоліяна». Денни там не було, та я натомість забрав Деоха, і ми подалися до «Королівської зброї», закладу з тих, яких нізащо не міг собі дозволити жоден пристойний студент. Швейцар насмішкувато оглянув нашу строкату компанію, неначе хотів запротестувати, але Треп насупився максимально по-джентльменськи та спокійно провів нас усіх усередину.
А тоді почався такий вечір приємного розгулу, що відтоді я, мабуть, і не бачив нічого подібного. Ми їли й пили, а я радо за все платив. Вода на столі була лише в мисках для миття рук. У наших келихах були лише старі вінтські вина, темний скатен, холодний метеґлін, солодкий бранд, і пили ми виключно за примху Гемма.
Розділ сто п’ятдесят перший. Замки
Квоут глибоко вдихнув і кивнув самому собі.
— На цьому й зупинімося, — сказав він. — Я вперше в житті мав гроші в кишені. Був оточений друзями. Це добре місце, щоб закінчити на сьогодні, — він ліниво потер руками, неуважно масажуючи правицею лівицю. — Якщо продовжимо, знову стане невесело.
Хроніст узяв невисокий стосик дописаних сторінок і поплескав ними по столу, розправляючи їхні кутики, а тоді поклав зверху наполовину дописану сторінку. Розкрив свою шкіряну сумку, вийняв яскраво-зелений вінок із падубу й засунув усередину аркуші. Відтак закрутив чорнильницю й заходився повністю розбирати й чистити перо.
Квоут устав і потягнувся. Тоді зібрав порожні тарілки та склянки й відніс їх на кухню.
Баст просто сидів із порожнім виразом обличчя і не ворушився. Здавалося, він практично не дихає. За кілька хвилин Хроніст почав кидати погляди в його бік.
Квоут повернувся до зали й насупився.
— Басте, — озвався він.
Баст неквапом перевів погляд на чоловіка за шинквасом.
— Шепові поминки ще тривають, — сказав Квоут. — Прибирання сьогодні небагато. Чому б тобі не піти туди на кінець? Тебе радо приймуть…
Баст замислився на мить, а тоді хитнув головою.
— Не думаю, Реші, — промовив беземоційним голосом. — Правду кажучи, настрою в мене нема, — він відштовхнувся від стільця та пройшов через усю залу до сходів, не зазирнувши жодному з присутніх у вічі. — Я просто піду спати.
Різкі звуки його кроків поступово затихли вдалині, а відтак стало чутно, як зачиняються двері.
Хроніст провів його поглядом, а тоді повернувся до рудоволосого чоловіка за шинквасом.
Квоут теж дивився на сходи. Очі в нього були стурбовані.
— У нього просто був непростий день, — сказав він так, ніби звертався не лише до свого гостя, а й до самого себе. — Завтра в нього все буде гаразд.
Витерши руки, Квоут обійшов шинквас і попрямував до парадних дверей.
— Вам нічого не треба перед сном? — запитав він.
Хроніст мотнув головою й заходився збирати перо назад.
Шинкар замкнув парадні двері великим латунним ключем, а тоді повернувся до Хроніста.
— Залишу це в замку для вас, — сказав. — На той випадок, якщо ви рано прокинетесь і захочете прогулятись абощо. Я зараз здебільшого сплю не надто багато, — він торкнувся свого обличчя збоку, там, де на щелепі вже починав виділятися синець. — Але сьогодні, можливо, зроблю виняток.
Хроніст кивнув і завдав собі на плечі сумку. Відтак обережно підібрав свій вінок із падубу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
