Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Ти й незчуєшся, як усе закінчиться і тобі треба буде вертати назад.　

— І подумай ще про чудову сукню, — цей типу «міністр охорони здоров’я» намагався звабити мене.　

Що це ще таке? Невже він сприйняв мене за десятирічну дівчинку, яка й досі бавиться ляльками Барбі?　

Решта схвально загула, намагаючись зобразити ввічливі посмішки. Всі, крім доктора Вайта. Він, як завжди, насупив брови і неприязно позирав на мене у свій звичайний спосіб, що наганяв на мене моторошний страх.　

Маленький Роберт нахилив голову, наче вибачаючись.　

— Але в мене горло болить, і голова, а ще все тіло ломить, — зауважила я, намагаючись говорити якнайбільш переконливо. — Мені здається, що симптоми звичайного хвилювання дещо інші. Моя кузина не пішла сьогодні до школи, бо підхопила грип, а я просто заразилася від неї!　

— Здається, їй треба ще раз пояснити, що йдеться про події епохального значення… — докинув позаду містер Марлі.　

Але містер Вітмен перебив його.　

— Ґвендолін, ти пам’ятаєш нашу розмову вранці? — запитав він, і його голос при цьому став на дрібку сентиментальнішим.　

Що він таке говорить? Невже містер Вітмен хоче серйозно назвати це своє бурчання про незацікавлення його предметом справжньою розмовою? Проте, здається, саме це він і мав на увазі.　

— От, наприклад, Шарлотта. Можливо, вся річ у тих зусиллях, які ми вклали в її навчання, та я впевнений, що, якби вона опинилася на твоєму місці, то усвідомлювала б усю свою відповідальність. Вона ніколи б не поставила під загрозу нашу операцію через фізичний стан.　

Хіба ж я винна, що вони весь цей час витратили на навчання не тієї дівчини? Я ще дужче вчепилася в спинку стільця.　

— Зрозумійте, якби Шарлотта почувалася так само жахливо, як я зараз, вона нізащо не змогла б потрапити на цей бал.　

Містер Вітмен мав такий вигляд, ніби йому ось-ось увірветься терпець.　

— Мені здається, ти не розумієш, про що я веду мову.　

— Та чому ми маємо її вмовляти! — раптом пробубонів своїм звичайним незадоволеним тоном доктор Вайт. — Ми марнуємо дорогоцінний час. Огляд встановить, наскільки вона хвора. Та якщо вона просто вдає хвору…　

Відсунувши стілець, він підвівся й підійшов до мене з іншого боку столу так швидко, що Роберту довелося неабияк поквапитися, щоб не відставати.　

— Ану, відкрий рота!　

Це вже занадто. Я обурено глипала на нього, але доктор уже схопив обома руками мою голову й обмацував її від вух до шиї. Потім він поклав руку мені на лоба. На душі мені похололо.　

— Гм… — промимрив він, ще дужче спохмурнівши, якщо тільки можливо було зобразити більш похмуру міну. — Лімфовузли набрякли, температура підвищена, справді, огляд не вельми обнадіює.　

Лімфовузли набрякли? Підвищена температура? Невже з переляку я й справді захворіла?　

— Я так і знав, — сказав доктор Вайт. Потім дістав із нагрудної кишені дерев’яну паличку й натиснув нею мені на язик. — Горлянка червона, запалення мигдалин… ось чому ти скаржилася на біль у горлі. Напевно, коли ковтаєш, щоразу відчуваєш нестерпний біль.　

— От бідолаха, — проказав Роберт із жалем. — Напевно зараз тобі доведеться пити цей огидний сироп від кашлю, — він скривився.　

— Тебе морозить? — запитав доктор Вайт.　

Я невпевнено кивнула. Ну навіщо, скажіть, він це робить? Чому він мені допомагає? Саме доктор Вайт, який завжди ніби побоювався, що я за будь-якої нагоди втечу з хронографом під пахвою?　

— Я так і думав. Можливе підвищення температури тіла, — сказав доктор Вайт, обернувшись до решти. — Гай-гай, панове, ми маємо справу з вірусною інфекцією.　

Вартові, що були присутні, стояли як громом вражені. Я змусила себе не дивитися на Ґідеона, та мені все-таки дуже кортіло заглянути йому в очі.　

— Джейку, ти можеш дати їй ліки від цього вірусу? — поцікавився Фальк де Віллерз.　

— Тільки жарознижувальні. Бо не існує препарату, який миттю зробить її по-справжньому працездатною. їй може допомогти лише суворий постільний режим. — Доктор Вайт дивився на мене проникливо і похмуро. — Вона може обмежитися одним днем із високою температурою, якщо пощастить. Зараз, думаю, температура підвищуватиметься й далі. Можливо, хвороба триватиме кілька днів…　

— Думаю, ми таки можемо… — затнувся містер Вітмен.　

— Ні, не можемо, — суворо перебив його Вайт.　

Я щосили намагалася не витріщатися на нього.　

— Ґідеону навряд чи вдасться взяти з собою на бал інвалідне крісло. І найголовніше — такий учинок є безвідповідальним порушенням Золотих правил, адже ми посилаємо її у вісімнадцяте століття з сучасним вірусом.　

— Так, це правда, — сказав незнайомець — «міністр охорони здоров’я». — По-перше, ми ж не знаємо, якою була імунна система тих людей, і, по-друге, невідомо, як вона відреагує на сучасний вірус. Наслідки можуть бути непередбачувані.　

— Як тоді, з племенем майя, — додав містер Джордж.　

Фальк глибоко зітхнув.　

— У такому разі все вирішено. Ґідеон і Ґвендолін сьогодні не вирушать на бал. Натомість, можливо, можна зайнятися продовженням операції «Опал». Марлі, проінформуйте, будь ласка, інших, що наші плани змінилися.　

— Зробимо, сер, — містер Марлі, вклонившись, позадкував до дверей.　

На прощання він докірливо поглянув на мене.　

Та мені фіолетово. Головне, я домоглася того, чого прагнула, — бал перенесли. Яке щастя! Я досі не могла в це повірити.　

Зараз я ризикнула і зиркнула на Ґідеона. Здавалося, він, на відміну від інших, анітрохи не переймався тим, що візит до графа довелося відкласти. Ґідеон дивився на мене й посміхався. Цікаво, чи здогадався він, що моя хвороба — лише вигадка? Чи просто радів, що сьогодні йому не доведеться одягатися в цей кумедний костюм? Як би там не було, я не піддалася спокусі й не посміхнулася йому у відповідь. Натомість я обернулася до доктора Байта, який стояв біля «міністра охорони здоров’я».　

Мені б дуже хотілося поговорити з ним віч-на-віч. Проте він, здавалося, геть забув про моє існування — так захопився бесідою з «міністром».　

— Ходімо, Ґвендолін, — почула я голос, повний співчуття. Це був містер Джордж. — Ми якнайшвидше доправимо тебе на елапсацію, а потім ти зможеш вирушити додому.　

Я схвально кивнула.　

Це була приголомшлива пропозиція, найкраща на сьогодні.　

РОЗДІЛ 6

Подорож у часі за допомогою хронографа може тривати від 120 секунд до 240 хвилин. В Опала, Аквамарина, Цитрина, Нефрита, Сапфіра й Рубіна найкоротший стрибок становить 121 секунду, а найдовший — 239 хвилин. Для того щоб уникнути неконтрольованих стрибків носіїв гена, потрібно елапсувати по 180 хвилин на день. Якщо мандрівник у часі перебуває в минулому меншу кількість часу, то впродовж 24 годин це може спричиняти неконтрольовані стрибки (див. Опис стрибків