Читати книгу - "Кров на снігу"

Поліційний автомобіль з синім проблисковим маячком на даху проїхав повз нас. Я бачив у дзеркало заднього огляду, як він зник у глибині вулиці. Якщо вони шукали «вольво», то просто не звернули уваги. А може, вони полювали на когось іншого.

Брат. Наркоман був її братом, а не коханцем. Молодший брат, мабуть, через що вона ладна була віддати себе в жертву заради нього. Але чому їхній дядько-хірург не в змозі був допомогти їм тоді, чому вона змушена була піти на… Ні, годі про це. Я з’ясую решту згодом, я потім уточню, як усе це узгодити одне з іншим. А наразі вона увімкнула пічку, і від теплого повітря мене так тягло на сон, що я мав гранично зосередитись, аби не відключитись.

— Думаю / Ти / Улаве / Любити / Читати / Бо / Ти / Наче / Поет / Так / Гарно / Як / Ти / Говориш / В-підземці…

В підземці?

Очі мої самі заплющились, тим часом як до мене повільно дійшло. Вона здатна була чути все, що я казав їй.

Всі ті поїздки в метро, коли я стояв позаду неї у вагоні, думаючи, що вона глуха… вона просто дозволяла мені говорити. День по дню, вдаючи, буцім вона не чує і не бачить мене. Наче то була якась гра. Саме тому вона потяглась до моєї руки тоді, в крамниці, — вона думала, вона знає, що я її кохаю. Вона думала що та коробка цукерок означає, що я, нарешті, готовий зробити крок від фантазій до реальності. Чи, можливо, щоб саме в такий спосіб усе складалося докупи? Чи міг я насправді бути сліпим настільки, щоб вважати, що вона глухоніма? Чи я від самого початку все ясно бачив і просто відмовлявся визнати те, що я насправді знав?

Чи можливо таке, що від самого початку доля вела мене сюди, до Марії Мюріель?

— Я / Впевнена / Дядько / Зможе / Приїхати / Зараз / І-якщо / Все / Гаразд / 3-тобою / Буде / Французьке / Різдво / Завтра / Святвечір / Гуска / Трохи / Запізно / По / Різдвяній / Месі.

Я просунув руку у внутрішню кишеню і намацав конверт. Не розплющуючи очей, простягнув його Марії. Я відчув, як вона взяла конверт, повернула до узбіччя, зупинила машину. Я відчував втому, я відчував таку втому…

Вона почала читати.

Читати слова, якими я закривавив ті аркуші, слова, які я розбивав і переписував, щоб розставити правильні літери у правильних місцях.

І вони анітрохи не видавались мертвими. Навпаки, вони були живими. І правдивими. Такими правдивими, що «Я кохаю тебе» звучало як єдине, що можна було сказати. Такими живими, що коли хто почув би ті слова, був би в змозі побачити його, чоловіка, що пише про дівчину, яку він відвідує щодня, дівчину, що сидить за касою в крамниці, дівчину, яку він кохає, хоча волів би не кохати її, бо не хоче кохати особу, подібну до самого себе, недосконалу, з вадами і ґанджами, іще одну жалюгідну жертовну душу, невільницю любові, яка покірно читає по губах людей, але ніколи не висловлюється, яка підпорядковує себе комусь і знаходить у цьому винагороду. Але водночас він не може зректися кохання до неї. Вона є всім, чого він жадає і чого не хоче. Вона його власне приниження. І найкраща, найлюдяніша, наймиліша істота, яку він зустрічав.

«Маріє, я не так багато знаю. Насправді лише дві речі. Перша — це те, що я не знаю, як я міг би зробити щасливою таку людину, як ти, бо сам я належу до тих, що руйнують і нищать, а не до тих, що творять і надають життю сенс. Друге, що я знаю, — це те, що я кохаю тебе, Маріє. І саме через це я так ніколи й не прийшов на обід того разу. Улав».

Я чув ридання в її голосі, коли вона дочитувала останні рядки.

Ми сиділи у цілковитій тиші. Навіть поліційні сирени замовкли. Вона схлипнула. Тоді заговорила.

— Ти / Зробив / Мене / Щасливою / Тепер / Улаве / Цього / Досить / Невже / Ти / Сам / Не-розумієш…

Я кивнув і глибоко вдихнув. Тепер, мамо, я можу померти, думав я. Тепер немає потреби вигадувати історії. Я цей роман уже не зможу зробити кращим.

Розділ 21

Попри лютий мороз, сніг падав цілу ніч, і коли городяни, що першими встали того ранку, визирнули у зимову пітьму, то побачили, що Осло вкрилось м’якою білою ковдрою. Автомобілі повільно їхали крізь снігові замети, а люди безжурно всміхалися, протоптуючи собі стежки поміж крижаних брил на тротуарах, бо ніхто нікуди не квапився — то був переддень Різдва, час миру і святкового споглядання.

По радіо знай торочили про рекордні морози і про дедалі більшу холоднечу попереду, а в рибній крамниці на Юнгсторґет загорнули останні кілограми тріски і заспівали «Щасливого Різдва» тими дивними норвезькими голосами, що роблять радісною і добродушною будь-яку пісню, незалежно від її змісту.

Територія навколо церкви у Віндерені була обгороджена поліційною стрічкою, а всередині храму священик обговорював з поліцією, як йому відбути різдвяну службу, бо надвечір почнуть сходитись прочани.

У Ріксгоспіталет,[39] в центрі Осло, хірург, що оперував дівчинку, вийшов з операційної в коридор, скинув гумові рукавички і підійшов до двох жінок, що там сиділи. Він побачив страх і відчай на їхніх закам’янілих обличчях і зрозумів, що він забув опустити маску, тож вони не можуть бачити усмішку на його обличчі.

Марія Мюріель піднімалась пагорбом від станції метро у бік крамниці. Сьогодні передбачався короткий робочий день, вони мали зачинити о другій. А тоді вечір перед Різдвом. Святвечір!

Вона подумки співала колядку. Пісню про те, як побачила його знову. Вона знала, що побачить його знову. Вона знала від того дня, як він прийшов, щоб забрати її з собою з… З усього того, про що вона не хоче більше ніколи згадувати. Його лагідні сині очі за довгим русявим волоссям. Його прямі тонкі губи за густою бородою. І руки. Про його руки вона думала найбільше. Більше, ніж це буває в інших людей, але ж воно й природно. Він мав чоловічі, але гарні руки. Великі і досить широкі долоні, на зразок таких, якими скульптори наділяють героїчних робітників. Але вона легко могла уявити