Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Ну, я цього не робила, — повідомила я, а потім замислилася. — Принаймні не думаю, що робила. Я… гм… типу зомліла.

— Зомліла? — Іво був приголомшений.

Я неабияк зраділа, відчувши, як хтось поплескав мене по плечу, й побачивши, що Женя прийшла на порятунок.

— Ходімо? — запитала вона, ігноруючи решту.

Я пробурмотіла прощання й швиденько забралася звідти, помічаючи всі погляди, що супроводжували нас дорогою з зали.

— Як тобі сніданок? — поцікавилася Женя.

— Огидно.

Женя з відразою зітхнула.

— Оселедець і житній хліб?

Насправді я радше мала на увазі балачки, але просто кивнула.

Дівчина наморщила носа.

— Огидно!

Я підозріливо глипнула на неї.

— А ти що їла?

Женя озирнулася через плече, переконавшись, що ніхто нас не підслухає, і прошепотіла:

— В одного з кухарів донька мала жахливі прищі. Я попрацювала з ними, і тепер вона щоранку надсилає мені випічку, яку вони готують для Ґранд-Палацу. Божественна.

Я всміхнулася й похитала головою. Можливо, інші гришники ставилися до Жені зверхньо, та вона мала свою могутність і вплив.

— Але нікому про це не розповідай, — додала Краяльниця. — Дарклінґ — великий прихильник ідеї, що всі ми їмо звичайні селянські харчі. Бороніть нас Святі, аби ми забули, що справжні равканці.

Я стримала фиркання. Маленький Палац був казковою версією кріпацького життя й нагадував справжню Равку нітрохи не більше за блискітки й позолоту королівського двору. Схоже, гриші заповзялися в усьому наслідувати життя кріпаків аж до одягу, який ми носили під кефтами. Проте здавалося дещо дурнуватим їсти «справжні селянські харчі» з порцелянових тарелів під куполом, прикрашеним справжнім золотом. Та й хіба селяни не віддали б перевагу випічці, а не маринованій рибі?

— Жодним словом не прохоплюся, — пообіцяла я.

— Добре! Якщо гарно до мене ставитимешся, я, можливо, навіть поділюся, — відповіла Женя, підморгнувши мені. — А ось ці двері ведуть до бібліотеки й майстерень. — Дівчина показала на масивні подвійні двері перед нами. — Якщо захочеш повернутися до своєї кімнати, тобі туди, — додала вона, показуючи праворуч. — А до Ґранд-Палацу туди, — вона показала на подвійні двері ліворуч.

Женя зібралася повести мене до бібліотеки.

— А як щодо того шляху? — поцікавилася я, киваючи на зачинені подвійні двері за Дарклінґовим столом.

— Якщо ці двері відчинені, будь уважна. Вони ведуть до Дарк­лінґових кімнат для нарад і його частини маєтку.

Уважніше подивившись на важкі, прикрашені різьбленням двері, я помітила Дарклінґів символ, захований у хитросплетінні лоз і стрімких тварин. Відірвавши від них погляд, я поспіхом кинулася наздоганяти Женю, котра вже виходила з приміщення під куполом.

Назирці за нею я перетнула коридор до чергових велетенських подвійних дверей. Їх прикрасили схожим на палітурку старої книги різьбленням, а коли Женя розчахнула їх, мені перехопило подих.

Бібліотека була заввишки у два поверхи, і її стіни від підлоги до стелі вкривали книжкові полиці. Уздовж другого поверху вів балкон, а купол був зі скла, крізь яке кімнату заливало ранкове світло. Під стінами стояло кілька столиків та стільців для читання. У центрі кімнати прямісінько під блискучим скляним куполом стояв круглий стіл, вздовж якого тягнулася лавиця.

— Приходитимеш сюди вивчати історію й теорію, — повчала Женя, ведучи мене навколо стола до протилежної стіни. — Я з усім цим покінчила багато років тому. Нудьга. — Вона засміялася. — Стули рота. Ти скидаєшся на дурненьку.

Я швиденько стулила рота, але не припинила з благоговінням роззиратися. Герцогова бібліотека здавалася мені такою величною, та порівняно з цим місцем була просто халупою. На тлі краси Маленького Палацу все в Керамзіні здавалося пошарпаним і бляклим, однак від цієї думки мені чомусь робилося сумно. Я замислилася, що б тут побачили Малові очі. Мої кроки вповільнилися. Чи дозволяється гришам запрошувати гостей? Чи можна буде Малові навідати мене в Ос Альті? У нього були обов’язки щодо полку, та якби він зміг отримати відпустку… Ця думка сповнила мене захватом. Маленький Палац не був аж таким загрозливим, коли я уявляла, як ітиму його коридорами зі своїм найліпшим другом.

Ми вийшли з бібліотеки крізь інші подвійні двері й минули темний коридор. Женя повернула ліворуч, але я глипнула праворуч і побачила двох Корпуснійців, що вийшли з важких лакованих дверей із червоного дерева. Вони кинули на нас ворожі погляди, перш ніж зникнути в затінку.

— Ходімо, — прошепотіла Женя, хапаючи мене за руку й тягнучи в протилежний бік.

— Куди ведуть ті двері? — поцікавилася я.

— До анатомічних кімнат.

У мене мороз пішов поза шкірою. Корпуснійці. Цілителі… і Серцетлумачники. Всім їм потрібно десь тренуватися, та я ненавиділа думку, до чого ці тренування можуть призвести. Я пришвидшила крок, поспішаючи за Женею. Не хотілося б, аби хтось заскочив мене біля тих червоних дверей на самоті.

У кінці коридору ми зупинилися перед дверима зі світлого дерева, що були майстерно прикрашені різьбленими пташками й буйними квітами. Кожна квіточка мала в серединці жовтий діамант, а очі пташок, схоже, були з аметистів. Дверні клямки були викувані у вигляді двох досконалих рук. Женя взялася за одну з них і штовхнула двері. Майстерні Творців були розташовані так, аби отримувати якомога більше прозорого східного світла, а стіни майже повністю вкривали вікна. Яскраво освітлені кімнати нагадали мені Паперовий Намет, та замість атласів, стосів паперу й чорнильниць великі столи були загрома­джені сувоями тканин, шматками скла, тонкими листами золота й сталі