Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Ведучий посадив Едема на канапу, а сам повернувся за стіл. Трубач дограв останній акорд, тарілка затихла під пальцями барабанщика. 

— Олесю, спасибі, що прийшли. Ми ж знаємо, як ви зазвичай відповідаєте на всі запрошення. 

— Часу немає, — підтвердив Едем. 

— Узагалі це універсальна відповідь, коли ти не хочеш чогось робити, — вів далі ведучий, зазираючи в аркуш цупкого паперу. — Та ми знаємо й інші універсальні відповіді: «у всьому винен попередній уряд», «я не курив, а стояв поряд із тими, хто курив», «я не ламав, воно так і було», «це не моя дитина». Чому, вибираючи назву для гурту, ви не зупинилися на одній із цих? 

— Ну, насправді ми говоримо не про те, що немає часу на якісь справи. Ми натякаємо, що немає часу — четвертого виміру. Є минуле й майбутнє, але немає теперішнього. Є рух, тобто зміна в просторі щодо інших об’єктів, і порядок… 

— Агов! Хтось сказав цьому хлопцеві, що програму для фізиків знімають завтра, у другій студії, і не ми? — гукнув ведучий убік. 

Едем показав йому великого пальця. 

— Словом, я вас зрозумів, — продовжив ведучий. — Живіть так, наче часу немає. А оскільки його немає, то кожен із вас безсмертний. І не носіть годинників. Ви носите годинник? 

Едем потягнув рукав і продемонстрував голе зап’ястя. 

— Я звертаю увагу гопників, що поживитися в цього хлопця нічим. Ні часу, ні годинника. 

— Отож просто бийте й утікайте, — додав Едем. 

Ведучий багатозначно помахав пальцем телеглядачам. 

— Дорослі, поверніться зараз до ваших дітей і поясніть, що до насильства ці дядечки з телевізора закликають тільки щосереди. Тому хуліганити вони можуть винятково щочетверга, до обіду. Як сказав наш гість, у всьому має бути порядок. А я повертаюся до вас, Олесю… 

— Хоча нікуди й не відходили. 

Ведучий на мить замислився, як би відповісти на цей експромт гостя, і, не знайшовши гострого слівця, скорчив мордочку хитрого лиса. 

— Мені здається, ви мене підсиджуєте, — нарешті сказав він. 

— Це мені ні до чого, — заперечив Едем. — Ви ж не ведете програму для фізиків. 

Ведучий із полегшенням змахнув уявний піт. 

— Це тому, що зі шкільної програми я встиг запам’ятати тільки перший закон Ньютона. 

— «Нікому не розповідати про закони Ньютона». Так, я теж це запам’ятав. 

Ведучий знову помахав пальцем у камеру й кивнув у бік Едема — мовляв, запам’ятовуйте й ви. 

— А тепер розкажіть про ваш суботній концерт. Постарайтеся не вживати більше однієї формули в кожному реченні. І пам’ятайте про прямий ефір. 

Поки Едем вустами Олеся Міцного анонсував суботній виступ, студійні музиканти щезли за лаштунками, і їхнє місце зайняли інші. Міцний знав їх усіх. Кожен із цих хлопців у той чи інший час грав у «Часу немає». І Тарас, звісно, теж був тут, уже без бейсболки. «Скандалу не буде», — обіцяв він сьогодні Едемові біля ліфта, вражений його заявою на пресконференції. Але тепер Едем знав: скандал улаштує він сам. 

— У мене для вас сюрприз, — нарешті сказав ведучий, і камера, що знімала куток із музикантами, загорілася червоним. — Для вас і для справжніх фанатів. Ми запросили ваших колишніх учасників гурту. Зізнайтеся, давно їх не бачили? Новий склад «Часу немає» зі «старих» учасників, пані та панове. 

Табло з написом «Аплодисменти» наказало глядачам діяти, і вони заплескали в долоні. 

Едем рушив потискати руки й плечі людей, кожен із яких залишив групу через різні обставини. Перекинувшись із ними кількома словами, він узяв у руки гітару. Ведучий приєднався до них із дзвіночками. 

— З новими хітами ваші шанувальники познайомляться на концерті. А нас порадуйте хітом старим, — запропонував ведучий. 

Не було таємницею, яку пісню він назве, але його випередив хтось із глядачів. «Фіалку!» — вигукнули з зали. На глядача в цей момент була спрямована камера, і стало зрозуміло, що цей крик — також частина сценарію. 

Едем твердо тримав гриф. «Зараз ти вершки, а не кава», — нагадав він самому собі. І пальці зажили власним життям, видобуваючи з гітари знайому всій країні мелодію. Едем раптом згадав розмову з директором стадіону. «Уявіть карту України», — запропонував той, і тепер він уявив. Одна, десяток, сотня, тисяча лампочок зайнялися по всій карті — глядачі, які бачать зараз цей ефір. На три хвилини ця пісня висмикне їх із сірих буднів, відволіче від зневіри та хвилювань, наповнить теплом. 

Поруч бив по струнах Тарас, який колись прикрив Міцного від кулі ймовірного снайпера, — і молодшав із кожним куплетом. Глядачі аплодували в такт, і робили це вже без підказки на табло, захоплені пісенним вихором. Ведучий вдало доповнював гру дзвіночками — у нього був не тільки добре підвішений язик, а й музичний слух. 

— Пані та панове, «Часу немає», — оголосив ведучий, і останні акорди потонули у водоспаді оплесків. 

Едем був на куражі. Він неохоче відклав гітару й, узявши Тараса за плече, повернувся разом із ним до канапи. Решта учасників гурту, пославши в об’єктиви камер повітряні поцілунки, поступилася місцями за інструментами постійним музикантам шоу. 

— Чудово зіграли, — визнав ведучий. 

— Наші шанувальники добре знайомі з Тарасом, чия бас-гітара творить дива, — представив басиста Едем. 

— Звісно, звісно. Вітаю вас, Тарасе! 

Той ввічливо кивнув, мабуть, очікуючи якогось підступу. 

— У нас із Тарасом є секрет, і він пов’язаний саме з тією піснею, яку ми щойно зіграли. Тарас вам його не розкриє, бо він людина з великим серцем. А отже, маю розповісти я. 

Ведучий тасував картки, відшукуючи підходяще запитання, але після такої прелюдії картонно склав брови дашком і з підозрою витріщився на Едема. Сценарій летів у прірву, і це його лякало. 

— «Фіалку» написав не я. Її справжній автор — Тарас. Хіт, який так припав вам до душі, написаний його руками й серцем. А на альбомі не вказано його ім’я лише тому, що ми посварилися, Тарас ішов із гурту, і я просто відняв у нього цю річ. Так віднімають іграшки. Але ця пісня — не іграшка, — випалив Едем, наче боячись, що хтось його переб’є, оголосить рекламну паузу, виведе зі студії і не дасть договорити того, чим Міцний катував себе роками. 

Та нічого такого не сталося. Тарас, ведучий, музиканти й глядачі