Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

Коли після смерті батька лейтенант Лаґерльоф став спадкоємцем Морбакки, на хуторі жили не менше сімнадцяти котів. Усі до одного смугасто-руді, жодного білого, жодного чорного чи сірого, бо Брітта Ламберт вважала, ніби лише руді коти приносять щастя.

Лейтенант, звісно, любив тварин і не мав нічого проти котів, але тримати в стайні аж сімнадцятьох, поїти їх і годувати — ​то вже занадто. Молока випивали стільки, що вистачило б на трьох телят. Щоправда, винищили всіх щурів і полівок, але й на пташок полювали, майже жодного горобця не залишилося.

Недобре, звісно, позбуватися тваринок, тому, щоб не тривожити Брітту й інших жінок на хуторі, лейтенант нікому не зізнавався у своїх намірах. Лише довірився Бенґтові-Коротунові, колишньому конюху, який далі жив на хуторі й виконував таку-сяку дрібну роботу.

З того дня кішки почали дивним чином зникати. Не швидко й не раптово, а поступово. Брітта Ламберт наче й помічала, що її улюблениці кудись запропадаються і більше не повертаються, але певності не мала, бо ж усі вони були однієї масті — ​смугасто-руді. Вона пробувала полічити їх, коли ті приходили попити молока, але завдання виявилося непростим. По-перше, кішки юрмилися навколо миски, а, по-друге, у стайні було темно, хоч в око стрель.

Брітта пожалілася на свою біду молодій господині й старій економці.

— Боюся, що коли пропадуть усі руді кішки, щастя піде з двору, — ​сказала вона. — ​Невдячність до тих, хто нам допомагає, завжди матиме наслідки.

Проте пані Лаґерльоф і економка одностайно запевняли, що до зникнення кішок не мають жодного стосунку. Невдовзі, мабуть, усі щасливо повернуться.

Однак Брітта Ламберт і далі завважувала, що кішки зникають. Вона підозрювала то одних, то інших, але ніхто не визнавав за собою провини. Підозрювати лейтенанта їй навіть на думку не спадало. Твердо вірила, що мати, стара господиня, такого підступу його не навчила б.

— Ой, біда, пане, біда, — ​бідкалася вона щоразу, коли лейтенант Лаґерльоф заходив у її володіння. — ​Пропадають мої кішечки. Лейтенант навіть уявити собі не може мого смутку.

— А мені здається, що нікуди вони й не поділися, як завжди, шмигають тобі під ногами, — ​відповів пан Лаґерльоф.

— Лише тринадцять зосталося, — ​зітхала скотарка. — ​Не хотілось би мені опинитися на місці того, хто таке чинить. А найгірше, що це обернеться супроти хутора. Згадаєте моє слово!

Лейтенант на той час був молодим, сильним чоловіком, енергійним господарником. Він мав великі плани на Морбакку. Хутір хоч і не великий, але він знав, що земля там родюча, ниви широкі, рівні й без каменюччя. Він прагнув докласти максимум зусиль, щоб його хутір став одним з найкращих в озерній долині.

Грошей не бракувало, бо його тесть, фабрикант Вальрот з Філіпстада, був заможним чоловіком. Тестеві подобалося, що зять такий беручкий до роботи, і не скупився на підтримку його намірів.

Лейтенант вирішив перевести землеробство на сівозміну. Прокладав глибокі канави, сіяв на пасовиськах конюшину й соковиті трави, щоб там росли не лише польові квіти. Придбав молотарку, щоб не молотити всю зиму збіжжя ціпами. А ще закупив корів крупної породи, заборонив випускати їх у ліс, щоб вони літо й осінь паслися там упроголодь, велів випасати худобину на луках.

Усе, що могло підняти господарство на хуторі, лейтенант впроваджував у діло. Вів довгі перемовини з селянами на західному боці долини, щоб докупити й розширити орні землі. Облаштовував побут своїх робітників, дбав, щоб вони мали затишні домівки з господарськими прибудовами й клаптиком землі, щоб могли тримати корів і свиней.

Зусилля не пішли намарне. За кілька років садиба віддячила за все, що він у неї вклав. Невдовзі лейтенант уже не знав, куди на зиму подіти сіно. Посадивши діжку гороху, збирав урожай на двадцять діжок. А коли надходив час збирати урожай ріпи, кликав сусідів з возами й кіньми, бо бракувало робочих рук, мовляв, приїжджайте в Морбакку й забирайте собі, скільки зможете вивезти.

Одне йому заважало в усіх покращеннях — ​маленька річечка Емтан, яка звивалася долиною, утворюючи гарні заплави на його лугах. Зазвичай вона була не більшою за лісовий потічок, але після рясних злив виходила з берегів і затоплювала конюшинні пасовиська, обертаючи їх на блискучі озерця.

Лейтенант не міг заспокоїтися, мусив загнуздати ту річечку. Він викопав для неї глибоке русло на своїх землях, щоправда, тішився недовго. Селяни, які володіли землями нижче Морбакки, залишили русло без змін, звинним і мілким, де майже не було течії. Після першої ж великої зливи, річечка знову вийшла з берегів — ​і в них, і в лейтенанта.

Лейтенант не міг з таким змиритися. Який сенс гарувати на землі, якщо Емтан будь-якої миті загрожує затопити копиці сіна й житні снопи. Він не зможе вести господарство, як хоче, доки не приборкає річку.

Пан Лаґерльоф поговорив з сусідами, які начеб не заперечувати проти поглиблення русла. Покликали землеміра. Той намалював карту, склав кошторис витрат, а тоді всіх причетних запросили в парафіяльний дім для ухвали остаточного рішення.

Доки настала ця мить, довелося подолати чимало перешкод та сумнівів. Тож уранці перед зібранням лейтенант був у доброму гуморі, бо, як вважав, найважче зосталося позаду.

Уже хотів сісти в повіз, як раптом побачив на сидінні одну з рудих кицьок, яка пильно дивилася на нього.

Начеб нічого дивного в цьому не було, бо всі кішки скотарки дуже любили кататися. Брітта Ламберт змалечку возила їх на тачці, тож руді шибеники, як малі діти, любили кататися, і самі застрибували чи то на віз, а чи в тачку. Однак не мали звички залазити в повіз господаря.

— Ти що, хочеш зі мною на зібрання? — ​запитав лейтенант, зганяючи кішку з повоза.

Кішка зістрибнула на землю, проте кинула на лейтенанта такий злісний і лукавий погляд, що йому стало недобре.

Щоб виїхати на путівець, треба було проминути троє воріт, а того ранку на кожному стовпі воріт сиділи Бріттині руді коти. У цьому теж не було нічого надзвичайного, бо вони люблять сидіти на стовпцях, ніжитися на сонці й спостерігати за всім, що відбувалося навколо. Однак лейтенантові супроти його волі здалося, що тепер вони мали якийсь дивний вигляд. Дивилися на нього якогось хижо й злісно, ніби наперед знали, чим закінчиться його виправа. Уже ледь не повірив, що Брітта Ламберт мала рацію, і кішки справді були тролями або злими гномами в котячій шкірі.

Стільки кішок водночас перед поїздкою аж ніяк не добрий знак, але лейтенант вчинив, як навчила його мати: тричі сплюнув перед кожною і відразу про них забув, маючи поважніші