Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

– З усього видно, що стерли відчуття особистості.

– Як це стерли?

– Ти не ображайся, Ярон, але навряд чи я зможу тобі це пояснити. В моєму світі до таких наук тільки добираються, а в вашому ще навіть електрики не відкрили.

– А навіщо вони це зробили?

– Не знаю. Можливо, побачили в ньому непокору і відчули якусь загрозу їхнім планам. Не можу тобі твердо й остаточно відповісти на це питання. Слухай, де Вереска? Я ніяк не можу з нею зустрітися.

– Мабуть, готується до танка… та що ти так вчепився за неї? – насмішкувато поцікавився Ярон.

– Та, так просто… просто, звик до неї. Лише ж вона до мене заходить в гості, хотілося б побачити, – зашарівся Максим.

До них підійшли незнайомі ще Максиму чоловіки, привіталися та завели мову з Яроном, в яку він не вникав, бо був зайнятий думкою про Вереску. Потім він непомітно відійшов від гурту і направився в селище до хати старійшини. Інтуїція підказувала йому саме там шукати її. Він не дуже переймався, що його хтось може побачити, бо був упевнений, що майже всі селищани розважаються на майдані. Двері були заперті дерев’яним засувом, якого Максим з легкістю відсунув і увійшов до хати. Світла запалювати не став, щоб не привертати лишньої уваги і навпомацки став обнишпорювати кімнату, бо припустив думку, що Вереска може бути зв’язана і з кляпом у роті. Нікого не знайшовши, він не дуже голосно покликав її. Раптом десь з-під підлоги до нього донісся якийсь гуркіт. Він дістав огниво і чиркнувши декілька разів, побачив під величезною дерев’яною скринею ріжок вмонтованої в підлогу ляди. Скриня була настільки важкою, що Максим ледве подужав відсунути її, щоб доступитися до покришка. Не намацавши ні кільця, чи чогось іншого, за що можна було б взятися, щоб підняти ляду, він дістав ніж і підважив її.

– Вереска! Ти тут? – покликав він її, і з глибини підвалу хтось застогнав.

Він миттю кинувся вниз. Знову вибив з огнива іскри, і спалах освітив перелякане з кляпом в роті обличчя Верески.

– Хто це так з тобою, Корзо? – запалюючись від гніву, запитав Максим, хоча питання було недоречним, бо не зрозуміти, хто це зробив, міг тільки той, хто не знав Корзо, і не знав, кому належить ця хата. – Зачекай, потерпи ще трішки… я зараз… – заметушився він, витягуючи кляпа.

– Я пити хочу, – сказала вона хрипким голосом, мабуть, через те, що в горлі було сухо.

– Зараз… я зараз, – вовтузився він, перерізаючи мотузки на руках і ногах. Потім вхопив її та висадив на верх і виліз сам. На столі в темноті розгледів глечика, він наполовину був наповнений медовухою, і подав його Вересці.

Вона зробила декілька жадібних ковтків і поперхнулася:

– Це ж мед!

– Вибачай. Де вода в нього, не знаю, що попало під руку, те і взяв, – прошепотів Максим. – Треба якнайшвидше забиратися звідси, воду по дорозі знайдемо, а зараз потрібно поставити скриню на місце, щоб Корзо нічого не запідозрив раніше, ніж треба.

Коли вони трохи відійшли від хати старійшини, Максим не стерпів і знову запитав:

– То це Корзо тебе зв’язав? Навіщо?

– У нас сьогодні, як ти вже знаєш, свято – «Пробудження Дари», і зараз опівночі жінки будуть обирати чоловіків для... Ну, одним словом... Для продовження роду... Не знаю, чи ти мене зрозумієш?.. – запиналася Вереска, не знаходячи потрібних слів, щоб пояснити Максимові, яка культура розмноження існує в їхньому світі.

– Та зрозумів я, не маленький, двоє дітей вже маю. У нас для цього, зазвичай, одружуються і створюють сім’ї. Я одного не зрозумів – навіщо він тебе зв’язав, заткнув рота кляпом і кинув у підвал?

– Правда, це не зовсім так, що ми обираємо чоловіків тільки в день святкування. Між собою ми домовляємося, хто кого вподобав, ще заздалегідь до свята, – вела своє далі Вереска, ігноруючи Максимові питання, а він про себе відзначив, що виходить, ці люди все ж таки симпатизують одне одному.

– Вереско, ти чи мене не чуєш, чи не хочеш чути? Я тебе вже вкотре запитую – навіщо тебе зв’язав Корзо?

– Так я ж тобі і розказую. Після церемонії в храмі, він підійшов до мене, запросив до себе в хату та запропонував сьогодні обрати його. Мабуть, розраховував, що підкорюся, як перед «представником влади», – покривлялась над словами дівчина.

– Ну, а ти, що?

– Я йому відмовила і зібралася з хати, але він мене ззаду чимось вдарив, до тями прийшла вже зв’язана в підвалі.

– Так він, що, надумав силою тебе взяти? – закипів у гніві Максим, – та я йому зараз перед усім людом морду наб’ю!

– Охолонь. Я з цим впораюся сама. Тобі краще не вмішуватися у цю справу. Це не твій світ, і тут чужаків не помічають до тих пір, поки вони не зачіпають їх. Я тобі дуже дякую, що визволив мене з підвалу, але тобі краще піти додому. Свято вже майже закінчується, залишився тільки танок «Дари», і всі порозходяться, обравши свою пару. Не ризикуй.

– Ти не хочеш, щоб я ішов з тобою? – зніяковів Максим, зрозумівши, що й справді він пхає носа не в свою тарілку і зупинився.

– Вибач, Максиме, але ж ти мені обіцяв, що не прийдеш на свято, а натомість порушив своє слово.

– На це в мене є вагомі причини і я мусив бути тут. Ну що ж, якщо ти насправді не хочеш, щоб я був поряд, тоді... Бувай! – різко з образою відрізав він і подався на свій хутір.