Читати книгу - "Шуанська балада, Вальдемар Лісяк"

Антинаполеонівська версія смерті генерала Пішегрю (гравюра з музею Carnavalet)

Ще до арешту Пішегрю переживав нервові зриви і говорив про самогубство. Переховуючись після краху операції "Coup essentiel", одного разу він схопив пістолет, який лежав на комоді, і хотів приставити його собі до голови, але маркіз де Рів’єр, який був присутній, зупинив його і відмовив від самогубства. Згадані вище історики вважають за краще не згадувати цю "деталь" ("Хороша пам'ять, - казав Наполеон, - це вміння забувати те, що не слід пам'ятати"), або стверджують, що повідомлення на цю тему походить з вуст поліцейських, які допитували маркіза, а не від нього самого. В останньому випадку вони забувають, що месьє маркіз міг спокійно заперечувати цю "брехню" протягом багатьох років свого життя, за правління Бурбонів, але так і не зробив цього. Роялісти також поставили під сумнів можливість покінчити життя самогубством таким чином. Щоб дізнатися, що таке самогубство цілком можливе і має прецеденти, потрібно лише звернутися до "Словника медичних наук" Фодере. У XIX столітті кілька видатних французьких істориків (Тьєр, Мадлен та інші) провели об'єктивні та незалежні розслідування смерті Пішегрю і дійшли висновку, що це було, без найменшого сумніву, самогубство.

"Не думаю,щоб Юпітер бачив будь-коли щось більш красивішого, ніж непереможений Катон…". Пішегрю хотів піти не непереможним (бо програв, як Катон при Тапсі[6]), але не зганьбленим. Суд міг принести йому тільки ганьбу, крім смерті або довічного ув'язнення. Було б чорним по білому доведено, що він, колись названий "рятівником батьківщини", напав на цю батьківщину за допомогою "шуанських бандитів", і це було б для нього гірше смерті. Він уникав цього.

І ще одне, найголовніше: навіщо Бонапарту вбивати Пішегрю? Адже ця людина була найкращим свідком на процесі, який готувався проти генерала Моро! Вороги Наполеона не ставили собі цього питання.

Назвати відтоді Наполеона "вбивцею" (тобто після самогубства Пішегрю) було ритуалом антибонапартистської пропаганди, але це не було її найкращим виступом. Нарешті, деякі пасквілянти, які одержували платню від Лондону, на чолі зі знаменитим Голдсмітом у своїх творах "довели", що Бонапарт був... содомітом, він жив із рідною сестрою, а його мати відкрила в Марселі публічний будинок, ув'язненими в якому були її доньки, сестри імператора! Суд над Моро був підготовлений не тільки владою. На вулицях його прихильники формували громадську думку, змінивши назву "змова генерала Моро" на "змова проти генерала Моро". Його колишніх підлеглих, ветеранів Рейнської армії, привезли до Парижа, щоб створити враження стихійного загального протесту проти "ганебних махінацій, спрямованих на дискредитацію героя Гогенліндена". Десятиліттями після цих подій роялісти просуватимуть тезу про корсиканця, який через заздрість до популярності генерала Моро намагався затягнути цю "кришталеву людину" в багнюку.

Кришталевість Моро дещо замутилася вже під час розслідування. З самого початку він рішуче заперечував по усіх пунктах звинувачення: ні з ким не зустрічався, нічого не знав, ніякої конференції на вулиці Мадлен не було, все — брехня, яку підготували його вороги! Потім йому показали документи, які свідчать про те, що Лондон уже в 1803 році вів з ним переговори за допомогою якогось отця Давида, відомого подвійного шпигуна Фош-Бореля та генерала Лайоле. Останній, колишній ад'ютант і чоловік коханки генерала Пішегрю, був організатором зустрічі "Великої трійки" на бульварі Мадлен. Першим, хто повідомив владі про цю зустріч, був Буве де Лозьє, який, однак, вилаяний на подвір’ї в’язниці Кадудалем, відмовився від своїх свідчень під час суду. Однак це не допомогло, тому що Лайоле нарешті вирішив спокутувати те, що його начальство експлуатувало його половину, і докладно описав всю конференцію. Коли він зіткнувся з Моро, генерал почувався дурнем і мусив визнати, що так, контакти і конференція були. Це доводило, що ця "кришталево чесна людина" брехала від самого початку. Мабуть, історики-антибонапартисти знову щось забули. У Тамплі Моро уникав усіх інших змовників. Між них був досить чіткий поділ: на гербових роялістів із кола графа д'Артуа та звичайних командос, переважно морбіанських шуанів, які трималися окремо. Серед них — як у глибинах лісів Морбіану — Кадудаль панував над душами. Супроводжуваний на кожному кроці двома-трьома охоронцями, він мав право розмовляти зі своїми "хлопцями" під час прогулянок у тюремному дворі. Він підтримував їхній дух, вчив солідарності в'язнів, забороняв програвати на слідстві та суді, наповнював гордістю та мужністю. ("Ми — те, чого хоче Бог. Не забувайте, що саме з цієї в’язниці пішов на смерть Людовик XVI. Нехай його піднесений приклад просвітлює і направляє нас!"). Він радив, щоб під час суду ті, хто стає слабким, дивилися йому в очі і черпали з них силу. Час від часу він наспівував сумні бретонські балади, і люди, що проходили біля Тамплю, зупинялися, щоб послухати хор, а потім, іноді, аплодували. Але до цього часу майже вся нація вже аплодувала комусь іншому: своєму імператору! 18 травня 1804 року Сенат Франції спеціальною постановою призначив Наполеона імператором Франції.