Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Це була вичерпна характеристика «борців за права російськомовного населення». Захисниками російської мови керували не прагнення захистити права людей, а банальний російський шовінізм.
Ближче до 2013 року все більшою ставала розгубленість базового електорату Януковича. Президент говорив про євроінтеграцію і готувався до підписання Асоціації з ЄС, а функціонери Партії регіонів на місцях займали проросійську позицію, обзивали українців «недорасою» та «нахлібниками із Західної України», повторювали завчені тези про дружбу з Росією. Здавалося, що у влади настало роздвоєння особистості.
Донбаські регіонали абсурд ситуації розуміли і викручувались, як могли. У 2012–2013 pp. в Луганську місцева влада проводила мітинги під гаслами «У Європу без фашистів», хитро примудряючись у такий спосіб поєднати нові віяння зі своїми традиційними меседжами. Під «фашистами», звичайно, малися на увазі всі, хто хотів бачити Україну Україною, а не УРСР.
Само собою, така шизофренічна конструкція мало кого влаштовувала і з самого початку виглядала нежиттєздатною. Незграбно балансуючи між двома ворожими флангами, Янукович так і не завоював довіри націонал–демократів, і водночас почав втрачати авторитет у проросійському таборі, де антизахідництво було однією з принципових тез. «Багатовекторність» не зміцнювала, а послаблювала його владу. До того ж існувала ще одна проблема — такі спроби всидіти на двох стільцях категорично не подобалися Росії. Москва мала тверді наміри збити Україну з європейського курсу. І для цього їй треба було тепер шукати нових партнерів.
Окрім «війни на ідеологічному фронті» у Луганській області відбувалася й драматична зміна структури регіональної економіки. Фінансовий тиск, агресивна експансія «донецьких» та російського капіталу в регіон почалася ще в середині 90‑х, і Олександр Єфремов, який намагався вибудувати власну ФПГ, не встигав за темпами сусідів з обох боків. Уже 2011–2012 pp. усі великі компанії регіону були підконтрольні або росіянам, або проросійським чи донецьким олігархам: «Луганське енергетичне об’єднання» — Костянтину Григоришину, Лисичанський нафтопереробний завод — російській ТНК-BP, Сєвєродонецький «Азот» — Дмитру Фірташу, «Луганськтепловоз» — російському «Трансмашхолдингу», «Луганськвода» — російському «Росводоканалу», алчевські меткомбінат і коксохімзавод — донецькому ІСД, а потім — російському «Внешэкономбанку», «Ровенькиантрацит» та «Свєрдлованграцит» — ДТЕК Ріната Ахметова, «Краснодонвугілля» — «Мегінвесту» Ріната Ахметова та Вадима Новінського. Загалом ці підприємства формували локальні бюджети міст, де розташовувалися, давали роботу сотням тисяч людей. Зміна їхніх власників мала великий резонанс. В інформаційному полі формувалися певні сподівання і позитивні очікування на кшталт «Росія дасть замовлення на завод, буде робота». Це тільки підтверджувало популярну тезу про те, що економіка регіону дуже залежить від російських ринків, а «доля людей» — від російських власників бізнесів. А також автоматично робило багатьох працівників цих компаній лояльними до Росії та її політики, зокрема в Україні.
Окрім того, це означало, що формування «луганського» фінансово–політичного клану стає неможливим. Сам Єфремов не став власником потужних заводів і шахт — його бізнес був зосереджений на посередницьких і торгових компаніях, які отримували бюджетні підряди.
Ці обставини сформували важливу критичну та ментальну відмінність «донецьких» від «луганських». «Донецькі» у результаті своєї економічної політики почали контролювати величезну кількість виробництв та фізично наявних активів, а «луганські» — ні.
«ЗАСЛАНІ КОЗАЧКИ»
Члени проросійських маргінальних організацій, організатори маршів та мітингів, публічні спікери, яких було згадано в попередніх розділах, навесні 2014 року очолили антиукраїнські силові акції на Донбасі. Тоді стало очевидно, що розбудова системи агентів впливу, публічних персон, котрі мали займатися політичним прикриттям силового захоплення регіону, розпочалася ще задовго до протестів на Євромайдані та кривавої Революції у лютому 2014 року. Очевидно, що втеча Януковича стала лише приводом, а не причиною атаки на Україну навесні 2014 року.
Окрім політичних структур, які просували проросійську риторику, у Луганській області було збудовано силову — «Донське козацтво», афілійоване із «Всевеликим військом Донським» (надалі — ВВД).
Розповідь про історію Донського козацтва не є метою цієї книги, зацікавлені можуть почитати про нього в інших джерелах. Лише зазначимо, що значні частини сучасної Луганської області до 1919–1920 pp. входили до Області Війська Донського. Під час захоплення влади комуністами донські козаки воювали проти них, а після поразки козаків винищували як соціальну групу в межах так званої «політики розкозачення». Під час Другої світової війни формування донських козаків воювали у складі німецької армії проти радянської влади, через що організовані репресії проти них тривали і після 1945 року.
Але вже у пострадянські часи російська пропаганда змінила підхід: замість клейма німецьких колаборантів почала створювати новий потужний міф про відродження Донського козацтва як опори «нової імперської влади». В одній лише Ростовській області на реалізацію держпрограм із підтримки козацтва щороку виділяли сотні мільйонів рублів. Із бюджетів оплачувалася робота козачих патрулів, здійснювалося фінансування кадетських корпусів, творчих колективів і подібної шароварщини. Сповідували козаки ідеї своєрідного сучасного варіанту імперського російського націоналізму.
Проте де–факто відроджені козацькі організації швидко почали нагадувати парамілітарні формування чи неофіційні приватні військові компанії (ПВК). Вони брали участь у різних збройних конфліктах як на території РФ, так і в сусідніх із нею гарячих точках.
«У Росії відродження козацтва відбувалося під чітким контролем силових структур. Усі серйозні козацькі організації — це воєнізовані структури, які мають, зокрема, бюджетне фінансування, і всіх, хто вважав себе спадкоємцями козацької історії та міг вважатися «буйним», відразу зігнали в ці структури. У Станиці Луганській (нині це зона розмежування окупованих та підконтрольних територій України. — Авт.) починали з музею. Потім були заходи з виховання «у козацьких традиціях», далі — «козачі табори» для дітей, усе це призвело до контактів у Ростові на серйозному рівні. Спочатку це були «чарки з шаблі», а потім стало невидимим, раптово. Вважаю, що саме в цей час відбувалися процеси структуризації на ґрунті реальної пропагандистської ідентичності, підготовка людей і впровадження їх в українські державні і силові структури на кшталт прикордонної служби», — говорить колишній керівник тіньового штабу Януковича, ексзаступник луганського губернатора та у минулому нардеп від Партії регіонів Володимир Іванов.
Із 2003 року на Луганщині у селищі Мілове — райцентрі на північному сході області, яке межує із російським містечком Черткове, — проводився фестиваль «Вулиця Дружби». До війни кордон між Україною і Росією проходив тут прямо по вулиці Дружби народів; будинки з одного боку вулиці перебували в Україні, з другого — в Росії.
Тут влаштовували урочистості «в козачих традиціях» — горілка, пісні–танці, гасла із серії «у нас спільне коріння, спільні традиції, сім’ї та історія, ніякі кордони нас не розділять». Якщо цей
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
