Читати книгу - "Батько мого друга, Джулія Ромуш"

- Гальмуй! - З усієї сили прокричала я.

Ще було б непогано, якби у Тимура вистачило мізків до мене прислухатися. Але, на жаль, у нього була запізніла реакція на мої слова.

Звичайно, хлопець почав зменшувати трохи швидкість, але цього не вистачило для того, щоб уникнути зіткнення.

Машина різко загальмувала, мене відкинуло вперед. Ремінь безпеки дуже боляче вп'явся в мою шкіру і мені навіть стало важко дихати через гострий біль в районі грудної клітки.

Однак, тільки ремінь допоміг мені уникнути поцілунку з панеллю приладів його новенького автомобіля.

Звичайно, міркувати про те, як мені пощастило, можна було довго, але цього мені не дозволяла совість.

Наскільки я зрозуміла, Тимур тільки що когось збив. Адже я відчула якийсь дивний удар по машині.

- Ти як? - Стурбовано запитав мене хлопець, повернувшись мою сторону.

По його погляду я зрозуміла, що він все ще перебував у шоковому стані.

- Зі мною все в порядку, - потрібно було терміново виводити його з цього шоку і виходити з машини. Адже не зрозуміло, що тільки що сталося, - нам потрібно вийти з машини!

Підтверджуючи свої слова діями, я відстебнула ремінь безпеки, і відкрила двері автомобіля.

Мені здалося, що ми когось збили. Обернувшись, поки все ще перебувала в салоні машини, про це я поспішила повідомити хлопцеві для того, щоб він поквапився і теж вийшов з машини. Потрібно було якомога швидше вивести його з шоку.

Як тільки ми опинилися зовні, я зрозуміла, що всі мої здогади були правдиві. На асфальті сидів молодий чоловік і тримався за ногу. При цьому дуже сильно матюкався, дивлячись в нашу сторону.

Насамперед до нього підбіг Тимур, але цим він тільки викликав новий шквал добірних матів. Правда, серед всього цього словесного поносу, я почула одне чітке прохання, сказане нормальною мовою:

- Будь ласка, викличте швидку допомогу, - якраз це я і поспішила зробити, поки Тимур метушився навколо того хлопця.

На подив, швидка допомога приїхала досить швидко. Напевно, пройшло не більше десяти хвилин, як лікарі були на місці.

Для мене стало досконалим одкровенням, коли я зрозуміла, що разом зі швидкою приїхав ще й наряд поліції.

- А що поліція тут робить? - Злякано промовив Тимур, починаючи оглядатися по сторонах, - ти їх теж викликала?

- Ні, я викликала тільки швидку, - я немов виправдовувалася, - але мені довелося назвати їм причину події. Можливо, тому вони вважали за потрібне сповістити ще й поліцію.

- Ти хоч розумієш, що ти наробила? - Тимур втік від того хлопця і впритул наблизився до мене. Обома руками схопив мене за передпліччя і струснув, - нас же тепер загребуть в відділок!

Хлопець розмовляв зі мною так, як ніби-то це не він тільки що збив людину, а я зробила щось не так.

Якщо ще п'ять хвилин тому я зі співчуттям, жалем і турботою спостерігала за всім, що відбувалося, то зараз я абсолютно точно вважала, що людина, яка вчинила подібне, яка збила іншу, і зовсім не шкодує про свій вчинок, повинна була понести хоча б мінімальне покарання.

- Ну, якщо треба поїхати до відділку, то поїдемо!