Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
-- Чому до пекла ні?
-- Крім того, що це надзвичайно негарно -- грабувати мертвих? Бо коли Брівса клали в гробницю, її не прикрашали ніякі гаргулії. По суті, там не було жодних прикрас. Це був просто здоровенний, бридкий, невигадливий мармуровий куб. Люди були обурені.
-- Перестаньте, -- промовила я. – Ви хочете сказати, що Сторож перетворив в оце тих, хто намагався пограбувати гробницю?
-- У Сторожа паскудне почуття гумору. Йди поглянь. Я знаю, що ти не повіриш мені на слово.
-- Звісно, що ні.
Інші чоловіки зібрали всяку всячину, що залишилася після похоронів і чекали на Осскіла.
-- Прощавай, Амро. Дякую, що прийшла. Для Корбіна це багато значило.
-- Для мене це теж багато значило.
Я простягнула руку і він потиснув її, а тоді ще трохи притримав.
-- Зайди до мене, коли будеш готова виступити проти вбивці Корбіна. Благаю.
-- Гаразд.
Він вирушив вниз по схилу зі своєю групою найманих жалібників, а я повільно почимчикувала до гробниці Боркіна Брівса. Гаргулії дійсно витворяли одна з одною таке, що судячи з їхніх тривожно людських облич, радості нікому не приносило. Звичайно, це нічого не доводило. Я не повірила жодному слову. Хоча я також сумнівалася, що в мавзолеї завалялася хоча б одна золота марка.
Внизу, напівприхована в бур’янах, була одна гаргулія. Щось у ній змусило мене придивитися до неї. Я відгорнула молочні стебла і поглянула прямо в застигле від жаху обличчя Толума Хенді.
Толум Хенді був злодієм, який як і я працював з Дарувнером. Він зник минулого року.
Розділ 17
Було далеко за північ, коли Хольгрен і я з‘явилися в Шпорі Півня. Я відірвала Хольгрена від “медитації” – яка для мене виглядала підозріло схожою на сон. Хіба що похропуючи зі свистом він промовляв якесь магічне закляття. Якщо так, то розкотистий храп Кістки зливався з ним у досконалій поліфонії.
Я розповіла йому про свої плани, і про обіцянку, яку Дарувнер змусив мене дати. Спросоння роздратований Хольгрен погодився з Дарувнером.
По дорозі до Гайворонника я зробила зупинку на Храмовій вулиці, на північ від Храмового ринку. А докладніше в скромному храмі Мовчазного Бата. Бога таємниць. Куди люди приходили, щоб відвести душу, впевнені, що їх хтось вислухає і збереже це в таємниці.
Хольгрен чекав назовні, наполягаючи, що його таємниці належали тільки йому і він мав намір все так і залишити. Я знизала плечима і піднялася по стоптаних сходах у невеличке, скромне приміщення.
Менш відомим аспектом Бата було те, що він не тільки вислуховував сповіді.
Він, а швидше його священники, ще зберігали цінні речі. Все, що вважалося таємницею, у Мовчазного було в безпеці.
Тут я тримала свій пенсійний фонд. Відсотків тут, як у лихваря, не платили, але й платні за зберігання теж не брали, а безпечнішого місця ніж храм Бата не знайти в цілому світі. Я точно не стала б красти в нього. Що трапилося з тілами тих, хто спробував, теж було таємницею.
Біля вузьких дверей мене зустрів прислужник, нічим непримітний, за винятком того, що в нього були зашиті губи. Мене завжди цікавило, як вони їдять. Ще одна з таємниць Бата. Він провів мене мовчазними залами, залитими м‘яким світлом свічок з легеньким запахом невідомого мені, мускусного фіміаму. Я звикла сприймати ці пахощі, як запах таємниць, і хтозна, може саме так і є.
Не знаю як, але всередині будинок був більшим, ніж здавалося ззовні. Не знаю наскільки більшим, але достатньо великим, щоб переконати мене, що Бат мав у своєму розпорядженні потужні чари.
Невдовзі ми зупинилися перед простими дубовими дверми і прислужник провів мене крізь них. Всередині була невеличка, біла кімната. З меблів -- тільки маленький столик, на якому знаходилося одинадцять ланцюжків: довгих, вузьких золотих зливків, вилитих, щоб ламатися докладно на десять однакових шматків, або планок. В планці десять марок. В ланцюжку десять планок. Тисяча сто золотих марок. Після чого в мене на рахунку залишалося пів десятка марок.
Для Бата не існує таємниць.
Я склала ланцюжки в принесену з цією метою торбу і повернулася йти. Зі здивуванням побачила, що прислужник досі стоїть біля дверей.
-- В мого пана є для тебе повідомлення.
Волосся в мене на потилиці стало дибом, частково тому, що кімнату залили чари, частково тому, що мені стало моторошно, що він до мене обізвався. Раніше такого точно не бувало.
-- Як ти заговорив з зашитими вустами?
Він посміхнувся, на його посмішку було страшно дивитися.
-- Я не можу сказати. Але міг би показати…
-- Гм. Ні, дякую. Що за повідомлення має верховний жрець для мене?
Він похитав головою.
-- Це не Дальтас.
-- А. Ти хочеш сказати… -- тепер я вкрилася гусячою шкірою. Наперекір собі затремтіла.
-- Так.
Сам Бат мав для мене повідомлення? Що це в біса таке?
-- Мій пан просить передати, щоб ти остерігалася Тієї, Що Кидає Вісім Тіней.
-- І хто це?
Але я пригадала попередження кривавої відьми про Восьмикратну Суку.
-- Мій пан не каже.
-- Я здивована, що він взагалі щось сказав. Адже він Мовчазний і все таке.
Прислужник знов посміхнувся тією своєю жахливою посмішкою.
-- Таємниці – валюта мого пана. І хоча він ощадливий, та все-таки не скупий. Він витрачає акуратно, але це не те саме, що тільки накопичувати.
-- Отже, він не Мовчазний Бат. А як? Дуже Тихий Бат? Надзвичайно Стриманий Бат?
-- Як хочеш. Але тепер можна сказати, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Злодійка, яка смикнула лихо за косички», після закриття браузера.