Читати книгу - "Жагучі бажання , Ксана Рейлі"

Вадим

Через місяць

— Як справи на виробництві? — спитав у мене мій заступник, як тільки я увійшов в офіс компанії.

— Щойно звідти, — відповів я, прямуючи до свого кабінету. — Усе дуже навіть непогано. Думаю, що ми встигнемо представити автомобіль до виставки в Женеві.

— Це чудово! І ось... — Він передав мені якісь документи. — Звіти за останній квартал. Треба, щоб ти перевірив.

— Гаразд. Зараз цим займуся.

Я сховався у своєму кабінеті наодинці та втомлено опустився на крісло. За останній місяць я повністю поринув у роботу так, що майже жив в офісі. Постійно затримувався, а додому повертався лише для того, щоб переночувати. Я відкрив звіти й у цей момент у двері кабінету постукати. Після короткого "можна" перед моїми очима з'явилося дуже багато рожевого. Стільки, що у мене мало очі не заболіли. Навіть чарівна усмішка Луїзи не допомогла відчути полегшення. У неї була настільки рожева пухнаста шубка, що мені здавалося, що я ніколи раніше не бачив такого яскравого кольору.

— Привіт! — Луїза привіталася першою, коли я просто мовчки дивився на неї. — Вибач, що турбую в такий час. Знаю, що ти тепер дуже зайнятий серйозний чоловік, але у мене є до тебе одне прохання.

Я зацікавлено підняв одну брову та відкинувся на спинку крісла. За цей місяць максимально уникав і Тео, і його батька. Так само я не прийняв жодне з їхніх запрошень на вечерю. Пояснював я це своєю зайнятістю, а насправді мені все ще було соромно дивитися їм в очі. Поява Луїзи в моєму кабінеті неабияк здивувала мене. Вона опустилася на крісло навпроти мене та стиснула руками сумочку на своїх колінах.

— Яке прохання? — уточнив я.

— Не міг би ти, будь ласка, поділитися адресою Божени? — спитала вона, мило усміхнувшись мені.

У мене усередині все наче завмерло від однієї згадки її імені. Я трохи насупився, ігноруючи всю милість дівчини, яка сиділа навпроти.

— У неї в суботу день народження, — почала пояснювати Луїза. — Я розмовляла з нею декілька днів тому, але вона майже нічого не розповідала. Мені здалося, що вона навіть не хотіла говорити зі мною. Так дивно... І, як я зрозуміла, Божена навіть не розважається. Лише ходить на навчання та сидить удома. Це неправильно, адже вона ще така юна. Мабуть, їй не вдалося знайти собі хороших друзів. Я не хочу, щоб вона сумувала та наодинці святкувала свій двадцятий день народження. Ми з Вікторією плануємо влаштувати їй сюрприз і неочікувано приїхати. Думаєш, їй сподобається?

Луїза замовкла, очікуючи моєї відповіді, а я просто сидів і дивився на неї, не в змозі поворухнутися. Точно! У Божени в суботу день народження. І той факт, що їй сумно і самотньо в Парижі повільно краяв моє серце.

— Звісно, їй сподобається, — зрештою сказав я. — Чому тобі не спитати адресу в батьків Божени?

— Яка різниця? — Луїза закотила очі. — Чи це проблема для тебе? Серйозно, Вадиме! Це ж просто сюрприз. Не будь таким занудою.

— Як щодо Тео? — вирішив уточнити. — Він теж полетить з вами?

— Ні, звісно ж! Лише я та Вікторія. У нас буде виключно дівоча компанія. До того ж я уже давно не була на виробництві своєї косметики, а вона виготовляється в Парижі.

— Гаразд, я дам тобі адресу, але...

— Але? — нетерпляче спитала Луїза, нахилившись до мене так, наче чекала, що я видам їй якийсь свій найбільший секрет.

— Я хочу, щоб ти передала дещо Божені від мене, — сказав я, намагаючись говорити максимально байдуже. — Подарунок на день народження.

— О! Без питань.

Луїза усміхнулася, хоча я бачив у її очах здивування.

— Але нехай це буде між нами, добре? Не хочу, щоб Тео чи його батьки знали про це.

— Повір, я вмію зберігати таємниці.

— Просто, щоб вони не подумали чогось зайвого.

— Звісно! — погодилася Луїза. — Я залюбки передам Божені подарунок від тебе.

— І не заглядатимеш у нього, — додав я.

— За це можеш не хвилюватися.

Після місяця тиші з'явитися ось так раптово з подарунком — це суперечило абсолютно усім встановленим правилам. Але я не міг проігнорувати такий особливий для Божени день. Навіть якщо між нами усе закінчилося, я не міг залишити її без подарунка. Усе-таки ми не чужі люди одне одному.

— Вадиме... — звернулася до мене Луїза. Я навіть не зрозумів, що вона досі тут. — У лікарні я познайомилася з такою хорошою та приємною лікаркою. Вона красива, молода, розумна. Знаю, це звучить дивно, але я можу вас познайомити.

— Навіщо?

— Бо мені не подобається те, яким ти став. Я дивлюся зараз на тебе й не бачу того хлопця, який веселив мене на моєму весіллі. Ти дуже сильно змінився.

— І ти думаєш, що якась молода красива лікарка зможе зробити так, що я знову стану таким, як раніше? Минулого багато років, Луїзо. Я просто подорослішав.

— Знаю, Вадиме. Але я думаю, що тобі треба закохатися.

Я мало не застогнав вголос. Слухати це від мами завжди було нестерпно, але Луїза... Мене дуже здивувало, що вона підняла цю тему.

— Так, у тебе не склалося з Лореною, — продовжила вона. — Я розумію, що вона зробила тобі боляче, але не варто закривати своє серце від інших.

— Що ти хочеш від мене, Луїзо? У мене багато роботи.

Я вдав, що зосереджено переглядаю звіти, хоча у моїй голові крутилася якась каша з думок.

— Сходи на побачення з Діаною! — попросила вона. — Всього лише одна зустріч. Я впевнена, що вона тобі сподобається.

— Ні, — категорично сказав я.

— Нічого ж не станеться, якщо ви просто повечеряєте разом, — наполягла дівчина.

— Я сказав «ні», Луїзо.

— Ти неможливий, — здалася вона та почала підійматися. — Ніколи раніше не помічала, що ти такий впертий. Повідомиш, якщо передумаєш. І надішли мені адресу Божени, гаразд?

Я кивнув головою. Цього вистачило, аби Луїза нарешті пішла геть. Мене так сильно розізлило те, що вона якогось біса вирішила втрутитися в моє особисте життя. Чому кожен взяв собі за мету закохати мене в когось? Я уже давно дав собі слово не пов'язувати себе ні з ким стосунками чи подружнім обов'язком. А ще була Божена, яка просто-таки мучила мене у думках. Не було й дня, щоб я не думав про неї, але так і не наважився написав їй чи зателефонувати. Інколи мені здавалося, що я чую її голос чи відчуваю запах. Це схоже на параною, але я не міг нічого вдіяти з цим. Навіть робота не допомагала мені повністю викинути її з голови. Цікаво, чи думає вона про мене так само?

Божена

Сьогодні рівно місяць з того дня, як ми з Вадимом створили свої парфуми. Я сиділа на кухні та крутила в руках невеличку пляшечку з ароматом, який він зробив для мене. Хотіла відкрити її, але чомусь не могла наважитися. Мене лякало, що як тільки зроблю це, то спогади знову нахлинуть. Я тужила за ним... Так сильно, що моє серце розривалося навіть при найменшій згадці про нього. Але за цей місяць він жодного разу не написав мені й не зателефонував. Звісно, я мріяла, що одного дня він повернеться до мене, але за стільки тижнів самотності я й не сподівалася на це. Намагалася повністю зайнятися роботою та навчанням, але це чомусь не приносило мені радості. Кожен день у мене розпочинався та закінчувався так само, а нічого фактично не змінювалося. Я нікуди не ходила і зовсім не бажала розважатися. Навіть свій день народження збиралася провести у себе на кухні з цією пляшечкою парфумів у руках. Я глянула на годинник, який майже відбив опівніч. Залишилися лічені хвилини до мого двадцятого...

Дзвінок у двері змусив мене здригнутися. Хто це? Я злякалася, відчуваючи дурне хвилювання, а потім... Потім раптово з'явилася надія. Моє серце забилося швидше в передчутті. Я так сильно хотіла, щоб це був він. Так сильно, що мало не впала, коли бігла в коридор. І хоч він образив мене під час нашого прощання, я готова була пробачити йому все, аби просто знову міцно обійняти. Я була така схвильована, але водночас відчувала неосяжну радість. Усмішка розцвіла на обличчі, коли я різко відчинила двері. Мої очі розширилися, а серце наче впало кудись у живіт, коли я побачила на порозі усміхнених Луїзу та Вікторію. І хоч на моєму обличчі все ще трималася усмішка, я була на межі того, щоб розплакатися. Розчарування стиснуло мої груди з такою силою, що я мало не задихнулася.

— Вітаємо! — Луїза кинулася мені на шию. — Знаю, ти не чекала, але ми вирішили не залишати тебе саму в такий особливий день.

— Дякую, — скупо сказала я. — Не очікувала побачити вас тут.

— Ми вирішили трохи відпочити від своїх сімей, — заговорила Вікторія, обіймаючи мене. — Тому коли Луїза запропонувала мені полетіти разом до Парижу, то я вирішила не відмовлятися. До того ж мені дуже цікаво, як ти тут поживаєш сама.

Вікторія почала оглядатися довкола. Вона була значно старшою за мене, тож з нею мені було складніше знайти спільну мову. Я не могла назвати нас сестрами чи просто близьким подругами. Але мені було приємно, що вони приїхали сюди, аби привітати мені. Спочатку я слухала їхні привітання, а потім разом з ними розпаковувала усі подарунки.

— О, ще цей! — Луїза схопила якусь невелику коробку темно-зеленого кольору. Вона віддала мені її. — Це Вадим просив передати тобі.

— Вадим? — ошелешено перепитала я тремтливим голос.

— Так. Чому ти така здивована?

Луїза підозріло примружила очі, а я не могла й слова вимовити. Просто мовчки витріщалася на коробку. Вікторія у цей час відійшла до ванної кімнати. Мені не хотілося, щоб хтось з них бачив подарунок від Вадима. Це здавалося мені чимось надто особистим та інтимним, тож я тихо відійшла до своєї кімнати та зачинила за собою двері. Легко сіла на ліжко, поклавши коробку на коліна. Мої руки тремтіли, коли я відкривала її. Побачила усередині щось упаковане. Легенько розпакувала усе. З вуст вирвалося тихе вражене зітхання. У коробці лежала одна з найгарніших білизн, які я тільки бачила у своєму житті. Це красиве тоненьке мереживо світло-салатового кольору, зелені атласні стрічки, ідеальний пошив. Це було щось схоже на те, що я завжди малювала. Мої губи здригнулися в легкій усмішці. Внизу коробки я побачила конверт, тож швидко схопила його в руки та почала відкривати. Усередині ховалася записка, яку мені найбільше кортіло прочитати. Серце безупинно вдарялося в грудну клітку, наче готове було вистрибнути. Я розгорнула акуратно складений аркуш та прочитала одне коротке повідомлення:

«Думаю, цей колір буде ще краще виглядати на твоїй красивій шкірі. З днем народження, Божено!
від В.»

Я усміхнулася ще ширше, відчуваючи, як всередині заново зародилися метелики. Мені хотілося пищати, бо він не назвав мене «Коко». Отже, це для мене... Тільки для мене.

Я прикусила губу, стримуючи задоволену усмішку, а мої руки потягнулися до іграшки, що лежала біля Стіча. Це був дуже милий м'який бик, якого Вадим подарував мені тоді, коли їхав. Тоді в пакеті окрім цієї іграшки також була записка, яку я досі берегла у своїй шухляді. Це теж було коротке повідомлення про те, що з двома іграшками мені тепер спатиметься ще краще, але цього не сталося. Я дуже часто не могла заснути, бо згадувала про нього, думала... Цього неможливо було позбутися. Я й не хотіла, якщо чесно.

Я притиснула іграшку сильніше до своїх грудей, стискаючи руками копита. Виходить, він не забув мене. Точно не забув, якщо передав мені подарунок через Луїзу. Тепер мені хотілося зробити щось для нього у відповідь. Щось таке, що постійно нагадувало б йому про мене.