Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

спати цілому будинку, бо коли Даміана плаче, вона плаче по-справжньому, згадайте, коли померла покійна Брихіда, вона плакала так голосно, що її було чути аж на центральній площі, постукай іще, Ірис, іще. Аж ось Даміана видає відрижку, від якої здригається весь підвал, і ми лускаємо зі сміху.

— Це точно було чути на центральній площі.

— Мамо, мамо, я злобила пі-пі…

— Ну це вже не направду, свинюка ти така.

— Вона й на таке здатна.

— Не забрудни нам новесеньку шаль.

— Треба негайно її поміняти, бо їй пектиме.

— Так. Тобі доведеться поміняти немовляті пелюшки, Ірис…

Ірис викладає Даміану на рушник, щоб не замастити простирадло. Рита приносить свіжу пелюшку, Амалія приносить тальк, Роса Перес — губку, Марія Бенітес — мазь, Дора трясе брязкальцем, щоб відволікти немовля, так немовлятко не засмучуватиметься, бо часом немовлята засмучуються, коли їм міняють пелюшки. Мама знімає з неї драну верхню спідницю, за нею — смердючу нижню, знімає вовняні панчохи, мокрі труси, — мені треба теплу воду, не гарячу, ні, ще обпечете мені дитинку, — звідки ця дівчинка знає стільки про немовлят, здається, вона тільки те й робила у своєму житті, що доглядала за немовлятами, гляньте, сум як рукою зняло, бо ж то сум її діймав, і тепер наша Ірис сміється, вона щаслива, гляньте, як вона регоче від вигляду цієї безглуздої піхви, нерухомої, чорної, зморшкуватішої за сухий фінік. Майже наосліп, сміючись від пик, які їй корчить Даміана, Ірис обережно миє її піхву. Їй не болітиме, доню, візьми її поцьку, обережно, ніжно, відкрий її, Ірис, ти диви, у цієї старої — найсмердючіша дупа, але ти відкрий її як слід, маленьким дівчаткам, Ірис, треба як слід відкривати поцю, щоб вимити її зсередини, бо від присипок і мазей там збирається бруд і заводиться інфекція, три акуратно, але ретельно, щоб не залишилося жодного бруду, так, так, прямо там, треба ніжно гладити цю милу піхвочку, піхвочку моєї доньки, балакучої ляльки, адже з ляльок у мене була хіба палка, обмотана ганчір’ям, коли я була маленькою, ця лялька цікавіша за ту, яку ви мені обіцяли, бо ця лялька жива, я ніжно протираю тобі стать губкою, щоб ти була спокійна, щоб казала «агу, мама, гарненька мамуся», твої жорсткі руки — це руки моєї дитинки, які торкаються моєї щоки, я плескаю тебе по ніжних сідничках, у тебе ніжні сіднички, Даміано, хоча й інші старі давляться від сміху, тому що ти крутиш стегнами, коли я тебе підіймаю. Ти вже не рухаєш стегнами, твої очі заплющуються. Я цілую тебе у твій зморшкуватий живіт.

— Яка гарнесенька в мене донечка. Схоже, що Даміана заснула. Ірис намугикує щось, посипаючи тальком чорні волоски. Решта нас хоче навчити її одягати пелюшки: так не робиться, Ірис, ось, ось так, так краще, ні, не так, Доро, пелюшка дуже їй тисне, потім дитинка плакатиме, їй болітиме і пектиме… Найгірше — це коли діткам пече… Ти ще побачиш, замазуро Даміано, як тобі запече твоя засцяна срака, я не кажу вам, що так краще, просто так я міняла пелюшки дітям місіа Хертрудіс, і їм ніколи не пекло.

Кожна з нас повертається до своїх справ. Ірис загортає Даміану в шаль і сідає в куток, щоб приспати її, ніжно колисаючи у своїх руках, притулившись щокою до лускуватої щоки старої, тихенько наспівуючи пісеньку:

Марія прала,

Святий Йосип

вішав,

дитинка ридала,

бо холод сильнішав.

Коли дитинка починає схлипувати, просячи ням-ням, мамо, хоцю ням-ням, Ірис дістає грудь, і немовля до неї присмоктується. Ця дівчинка зовсім не спала, вона не хоче засинати, краще заспівати їй щось іще, що не наганятиме на неї страх, щоб вона заснула, бо якщо вона не засне, то ми ніколи з цим не покінчимо і самі заледве зможемо поспати.

Хропи-

хропи-хропи

прийде корова,

з’їсть твою

дупцю,

бо там кавелдик новий…

***

Вони з Даміаною тепер нерозлучні. Ми вже й забули, що її звуть Даміана. Ми звемо її немовлятком Ірис. Коли ми розуміємо, що поруч немає сторонніх надокучливих старих — таких як Кармела зі своїми постійними наріканнями чи Сунільда Topo, яка схожа на стерв’ятницю, що кружляє довкола нас, чекаючи, доки одна з нас помре, щоб ми могли її обрати, хоч вона й гадки не має, куди її обирають, — Ірис розкриває свої обійми й огидне немовля застрибує на її спідницю або вмощується на її руках, і мама співає їй: люлі-люлі, люлі-люлі, гарна дівчинко, не какай у штанці, гарна моя донечко, спи, дитинко, спи, прийде корова, — в неї течуть шмарклі, мама витирає її волохатий ніс, вона робить пі-пі, а Ірис міняє їй пелюшки, а коли вона просить ням-ням, дістає свою важку білу циц[ю, і не]мовля смокче, відригує і згодом засинає. Коли дитина просинається, вона зазвичай мокра, від цього її не вдалося віднадити, хоч як її вмовляли старі, ця дівчинка знову мокра, заради Бога, коли вона навчиться попереджати, щоб ми не мусили, як рабині, весь час прати її пелюшки, нам ще стільки всього треба зробити… Так, треба їх міняти одразу ж, бо всі ми знаємо, що інакше їй пектиме.

Ірис розкриває ноги Даміани. Потворність її оголеної піхви не викликає в мене огиди. Навпаки. Через те, що ми такі сором’язливі й благопристойні, нам не соромно показувати Німенькому ту частину тіла, яку ми так ревно оберігаємо, — це означає, що належність до кола семи старих скасувала мою власну стать. Я поволі зменшуюсь. Я в змозі зберегти свою стать, так само, як зберіг голос і своє ім’я, яке повторюється дев’ять тисяч триста разів у ста примірниках моєї книжки, що їх дон Херонімо зберігає у своїй бібліотеці, що лежать запаковані серед бібліографічних цікавинок, до яких усім байдуже, на поличках праворуч від дверей, у цьому палаці з потьмянілих дерев’яних шаф і найтихіших оксамитових крісел. Сам не знаючи цього, він зберігає мене, охороняє, допомагає мені, я стаю йому в пригоді, щоб він зберігав моє ім’я, щоб приховував його склади, і щоб ніхто крім нього їх не пам’ятав, адже часом я сам забуваю себе, я не існую, я не маю голосу, не маю статі, я — сьома стара. Я вже давно знищив свій розум, допомагаючи матінці Беніті прибирати й підмітати, й боротися з непоборним, що робити з мозолями Кармен Мори, яка вже кульгає, залишився тільки горох, а старі люблять квасолю, а чим зігрітися, Німенький, вже зовсім немає