Читати книгу - "Я не про це мріяла чи Потрапила, так потрапила, Тетяна Барматті"

Розділ 11 – Ти ось тут.

Від своїх думок, я розпливлася в широкій посмішці. Зараз, коли я зрозуміла, що треба робити, мені спокійніше стало. І неважливо, правильно я зрозуміла чи ні. Головне, що тепер я не буду бездумно тинятимуся навколо, намагаючись знайти вихід.

– Мабуть, ти маєш рацію… – видихнув Сан тихо, вириваючи мене з лап мого особистого тріумфу.

– Про що ти?

– Я міг би дарувати тепло і турботу всім нагшасам, які перетворюються на диких змій, – підтиснув він губи, якось гірко посміхнувшись, а я знітилася, розуміючи, що несвідомо образила цього чоловіка. Ображати Сана мені, якщо чесно, не хотілося. До мене він ставився добре, а решта… – Ось тільки я не знаю, що робити та як? Коли вперше прокинувся мій дар, батьки віддали мене до храму Покровителя.

– Ти хочеш сказати, що майже все життя прожив у цьому храмі? – Здивовано видихнула я, не уявляючи, як він тут не з'їхав з глузду. Турботи храму – це, звичайно, добре, але дорослий чоловік, цілком привабливий чоловік та храм?

– Двісті десять років, – кивнув він, а я відкрила рота, безсоромно його розглядаючи.

– А люди, скільки живуть у цьому світі?

– Точно я й не скажу, треба подивитися у книзі рас.

– Добре, обов'язково подивлюся, – видихнула я, мрійливо прикривши очі. Так за такий термін життя можна стільки всього зробити. Навіть затриматися трохи біля нагшасів, буквально на місяць, щоб допомогти їм трішки, розворушити цей храм Покровителя.

– Мені подобається, коли ти посміхаєшся… – випалив Сан.

– І тобі раджу. З усмішкою кожен день світліший, – розтягнувши губи ще ширше, я підморгнула шоколадці, а потім пограла бровами. – Пропоную влаштувати вечірку! Я так і не познайомилася з мешканцями храму.

– Вечірку, – задумливо пробурмотів Сан. – Вечір, значить увечері, але що це таке?

– Застілля із закусками та випивкою, – милостиво підказала я. – Музика, танці, трішки алкоголю для настрою, душевні бесіди, ігри.

– А… добре, – покивав Сан. – Сьогодні?

Постукавши вказівним пальцем по нижній губі, я задумалася, чи все встигну. Та й вдруге ходити до Предводителя п'яною якось не дуже хотілося.

– Завтра ввечері, – визначилася я, ухваливши непросте рішення. – Сьогодні я йду до Предводителя. Потрібно трохи з ним поспілкуватись.

– Світлано, а як ти думаєш спілкуватися з диким змієм? Я, зізнаюся, не впевнений, що вони розуміють хоч якусь мову, окрім зміїного шипіння.

– Пф… – пирхнула я, закотивши очі. – Усе він розуміє. Я тобі більше скажу, слухає мене, як миленький, – довірливо прошепотіла я і розправила плечі. – Правда, у нього явно є легка дезорієнтація, але нічого, я спрямую його на правдивий шлях.

– Дезорієнтація? Через це ти була мокрою?

– Так, води захотілося, – не приховувала я. Сан натуральним чином відкрив рот, який я, приставши, закрила, піднявши двома пальцями підборіддя чоловіка. – Ось такі каруселі.

– Ти дивовижна дівчина… – прошепотів наг, дивлячись на мене своїми великими очима, сповненими захоплення.

– Ти мене бентежиш… – пробурмотіла я, кокетливо стрільнувши в чоловіка поглядом.

– Зовсім ні, – не засмутив мене Сан. – Ти справді унікальна. Я за все своє життя ще ніколи не бачив настільки…

Замовчавши, чоловік явно почав придумувати, що саме «настільки», а я махнула на нього рукою. Комплементи ще треба вміти робити. А не вмієш, краще не берись, мовчи, і тоді всі подумають, що ти розумний.

Застигши, я на кілька секунд задумалася, розуміючи, що навіть не придумала, що саме говоритиму Предводителю, і як виводитиму його з себе. Ну, не можу ж я заявитися до нього і давати вказівки, доводячи його до сказу. Потрібно щось тонше, не нав’язливіше, щоб він не з'їв і не придушив мене під час нашого діалогу.

– Сан, що нагшаси в справжній формі не люблять найбільше? – Тихо запитала, піднявши одну брову.

– Не люблять? – Задумливо глянув на мене чоловік. – Різкі запахи.

– Що? – Здивувалася я.

– Запахи, у зміїній формі ми дуже чутливі до різких запахів.

– Ясно, – кивнула я, розуміючи, що доведеться імпровізувати. – Попередь мого вартового, що він повинен проводити мене до Предводителя.

– Це все, про що ти хотіла поговорити? – Поцікавився Сан, подивившись на мене.

– Так, гадаю, все.

– Але ж ти хотіла дізнатися про інші раси і ...

– Я почитаю в книгах, а що буде незрозуміло, мені підкаже нарл або спитаю у тебе, – знизала я плечима. – Тобі й так, мабуть, є чим зайнятися.

– Так, є… – промимрив Сан. – Я тоді піду.

– Іди.

Як тільки двері за чоловіком зачинилися, я постукала по столу, думаючи, чим краще зайнятися в першу чергу. Справ і справді накопичилося багато, та й знала я про світ дуже мало. З моїми знаннями далеко не втечеш.

«Ми ж казали, що все розповімо. Ти тільки скажи, що тобі цікаво» – запропонував Мао, з'явившись переді мною. Втім, не минуло й кілька секунд, як це нахабне маля опинилося біля моєї руки, потираючись об неї, наче кіт.

– І що б я без вас робила? – Пробурмотіла я, починаючи чухати Мао.

«Страждала?» – послужливо підказав мені Дао, виникаючи поряд з Мао.

– Так, однозначно, – хмикнула я, починаючи другий рукою чухати Дао. Як же добре, що їх лише двоє, а то третього довелося б чухати ногою. – До речі, а чи є ще нарли?

«Звичайно, тільки вони в сплячці» – пробурмотів Мао.

– Чому? З ними щось трапилося?

«Без емоцій ми засинаємо, нам не вистачає життєвої енергії» – зітхнув Дао – «Трохи ліворуч, ось та-ак ...»

– Але ж Сан не перетворюється на дикого змія, чому у нього немає нарла чи він є?

«Немає в нього нікого» – пирхнув Мао – «Тільки в тебе є ми, цінуй нас»

– Я ціную… – з усмішкою запевнила я малечу. Та й куди я без них?

Відірвав мене від розмови з малюками стукіт у двері. Нарли трагічно зітхнули у мене в голові, але почувши мої запевнення про те, що я обов'язково їх погладжу, зникли, ніби їх і не було.