Читати книгу - "Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дем’ян
У мене просто не вистачає слів. Гнів засліплює, відбирає мову, руки мимоволі стискаються в кулаки, коли дивлюсь на розпухлі губи, на кров, що запеклась у куточку, зім’яту кофтину, розірваний комір. Я міг би припустити, що хтось напав на дівчину, але я знаю хто. Й сумнівів не виникає, це той нахабний студентик, якого я бачив поруч з нею. Не дарма він мені з першого погляду не сподобався.
— Ніка, це твій хлопець зробив? Він? — запитую, й так уже знаючи відповідь. Просто хочу почути це від неї.
Підіймає обличчя. Губи тремтять
— Хлопець? У мене немає хлопця!
Вона так щиро, так наївно дивиться на мене, що запідозрити в брехні просто не можу. Але ж на власні очі бачив поцілунок. Тільки зараз зовсім не час з'ясовувати обставини. Хлопець він чи ні, не важливо. Головне, він не мав жодного права так обходитись зі слабкою дівчиною.
— Хто він? Хто це з тобою зробив?
Схиляє голову. Я бачу, вона винуватить себе. І від цього ще більше лютую. На того, хто вбив це в голову тендітній дівчині, хто звинуватив, примусив повірити в подібну нісенітницю і скористався беззахисністю.
— Провести тебе додому? — несподівано запитую.
Фіг там я її відпущу. Заберу з собою. Але в знайомих стінах, може їй стане легше. До того ж я так хочу, щоб вона знову глянула мені в очі. Не ховала погляд, не затуляла обличчя розтріпаним довгим волоссям.
Та замість того, щоб заспокоїтись її тіло знову здригається від страху. Тоненькі пальчики нервово стискають термочашку.
— Він у тебе вдома? — відразу здогадуюсь.
Руки ще дужче стискаються в кулаки, здається навіть чую хрускіт кісточок. Тепер мене ніхто не зупинить.
— Він зробив… зробив з тобою... Він дійшов до кінця? -- на останньому слові з горла зривається якийсь тваринячий рик.
Язик не повертається вимовити те страшне слово, вона і так дрижить. Але картинки перед очима такі яскраві, що я навіть не знаю, що зроблю з тим покидьком. Буквально готовий роздерти його голими руками.
— Ні.. ні! — вперше проявляє ще якісь емоції, окрім страху. Хапає за зап'ястя прохолодними пальчиками. Наче здогадується. що життя того студентика висить на волосині. Бо спочатку з ним розправлюсь я, а зі мною вже буде поліція розправлятись. — Не думаю, що до цього б дійшло. Він, мабуть, лише налякати хотів… — лепече поспішно, заспокійливо гладить по передпліччю. Боїться, що зітру його на порох?
— Йдемо, — ледь не гарчу.
— К-к-куди? — великі заплакані очі стають ще більшими.
— Збирати твої речі!
— Мої речі? Навіщо? — здивовано кліпає вологими віями.
Вдихаю-видихаю, щоб заспокоїти нерви. Хай собі думає, що хоче, хай захищає ту гниду, але я не дозволю більше йому ні на крок наблизитись до Ніки. Навіть, якщо мені доведеться тримати її під замком, а перед цим силою забрати з того гадючника, де вона зараз живе.
— Ти переїжджаєш до мене!
Рожеві губки округляються в здивуванні. Рука, яка ще донедавна механічно продовжувала погладжувати моє передпліччя, зупиняється й схвильовано впивається пальцями в зап'ястя.
— Ні, Дем'ян. Я так не можу. Це не правильно! -- якось надто голосно скрикує. Знову починає тремтіти, ховати погляд. Зрештою, вже тихіше закінчує. — Ти не зобов’язаний...
— Снігурко, помовч на хвилину! — не стримуюсь, хапаю в обійми, притискаю до себе. Вона ледь чутно зітхає, шморгає носом, але не пручається. Заспокійливо гладжу по плечах, і зовсім непомітно, невідчутно проводжу губами по шовковистому волоссю. Так хочеться її притиснути що тісніше, обійняти, показати, що здатен захистити від усього й усіх, але боюсь злякати. Після того, що вона пережила, навряд чи занадто настирливі дії представника протилежної статі сприймуться позитивно. — Я не зобов'язаний, — шепочу у волосся. — Ти права. Але я хочу. І тобі нема де жити, хіба не так? Чи ти гадаєш, я тебе з ним залишу?
— Я можу в гуртожиток. До подруг, — глухо бурмоче мені в груди.
Трохи відсторонююсь, обхоплюю пальцями за підборіддя, змушуючи поглянути в очі.
— Чим я від подруг відрізняюсь?
По ніжних щічках повільно розповзається рум'янець.
— Гаразд. Від подруг я таки відрізняюсь. Але повір. Мені ти менше принесеш дискомфорту, ніж їм. Скільки їх у кімнаті?
— Чотири... — знехотя відповідає. Бачу, що хотіла схитрувати, але відвести погляд не виходить. А обманювати, принаймні ось так відкрито, в очі, Ніка не вміє.
— А в мене у твоєму розпорядженні буде ціла кімната. Окрема. Зараз вона без меблів практично. Але я все одно збирався з неї гостьову спальну зробити. От і допоможеш мені з дизайном... — продовжую спокушати. Не стримуюсь, самими кінчиками пальців проводжу по щоці, вдаючи, що забираю неслухняне пасмо волосся й заправляю його за маленьке вушко.
Задумливо морщить носика. Вагається.
— Але ти… ти ж не один. Що на це скаже твоя дівчина? — закушує губу. Дивиться з-під вій зніяковіло й трохи винувато.
— Моя хто? — заливаюсь сміхом. — Що за вигадки? Звідки ти взяла що у мене дівчина?
— Твоя дівчина.. чи наречена. Подруга твоя.
Намагаюсь пригадати подруг, які б мали до мене якесь відношення, і до мого будинку також. Ніхто у голову не приходить.
Трохи ображено запитую:
— Ти правда вважаєш, що я здатен цілуватись з тобою маючи дівчину?
Вона знічено мовчить, нервово теребить ґудзик на рукаві пальта.
Стає неприємно. Придушую в собі це почуття. Ніка звісно мене не знає, а маючи за приклад того покидька, гадаю взагалі невисокої думки про нашу стать. Тому намагаюсь якомога спокійніше продовжити:
— Ніко, до мене час від часу заїжджає брат, інколи ночує. Але з дівчиною його сплутати важко. Та й проти він не буде. Інших людей в моєму будинку ти не зустрінеш.
— Але.. я сама бачила... — хмурить брівки.
— Що саме?
Тут вже мені стає неймовірно цікаво. Можливо, саме це й змінило її ставлення...
— Повідомлення... — глухо продовжує. — Ти не думай, я не читала навмисне. Воно саме на ноутбуці вискочило. Ти вийшов. А воно екран з фільмом затуляло... і очі самі рядками пробігли... — винувато лепече. — Від Анастейші. З сердечками, — уже ледь чутно, під самий кінець додає. В голосі прихована образа.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль», після закриття браузера.