Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

надія. Але де, де знайти тварину, що навчить її ненависті? Ненависті, що належала їй, але якої не вдалося сягнути через біль? Де навчитися ненавидіти, аби не померти від кохання? І з ким? У світі весни, у світі тварин, що навесні наверталися у віру на кігтистих лапах, та це не боліло їй... о, не треба більше цього світу! Цього запаху, не треба більше цієї нестерпної задухи, цього прощення в усьому, що одного дня помре, ніби так і мало бути. Ніколи не вибачити його, якщо ця жінка ще раз дозволить собі пробачити, один лише раз, її життя буде втрачено — у неї вирвався різкий, короткий стогін, що налякав носуху — тварина дивилася на неї з-поза ґрат, проте увагу її було прикуто не до людини; жінка згорнулась як старий убивця-одинак, а повз неї промчала дитина, не звертаючи жодної уваги.

Потім жінка знову пішла, уже маленька, важка, стиснувши кулаки в кишенях — убивця — й усе застрягало в грудях. У грудях, які вміли лише зрікатися, вміли витримувати, вміли просити прощення і пробачати, які навчилися відчувати солодкий щем нещастя й навчилися лише кохати, кохати, кохати... Уявляти, що їй ніколи не доведеться зазнати ненависті й що її всепрощення завжди буде напоготові, змушуючи серце безсоромно стогнати; вона рушила з місця так швидко, що здавалося, ніби вона раптом знайшла своє місце призначення. Жінка майже бігла, черевики кидали її врізнобіч, додаючи слабкості тілу, що знову применшувало жіноче єство, вона механічно переставляла ноги крізь благальну безвихідь чутливості, вона, яку навряд чи можна було назвати чутливою. Та чи могла б вона зняти черевики, чи могла б утриматися від радості ходити босоніж? Жінка знову застогнала, зупинилася перед заґратованою загорожею, прихилила розпашіле обличчя до холодної іржі заліза. З глибоко заплющеними очима хотіла протиснути обличчя поміж твердими прутами, її обличчя прагнуло подолати неможливий шлях поміж вузьких стовпчиків заліза, так само як до того вона спостерігала, як новонароджене мавпеня в сліпоті голоду шукало материнські груди. Мінливе заспокоєння огорнуло її через ґрати, які ніби ненавиділи її, опираючись крижаним залізом.

Жінка поволі розплющила очі. Через власну внутрішню темряву її очі нічого не бачили у тьмяному світлі дня. Вона завмерла, дихаючи. Поступово починала бачити, поступово предмети набирали обрисів, вона втомлена, пригнічена солодкою втомою. Її голова потягнулася із мовчазним запитанням до зароджених паростків дерев, її очі дивилися на маленькі білі хмарки. У безнадії почула легкість потоку. Жінка знову опустила очі, й раптом її погляд зупинився на буйволі, який стояв поодаль. У коричневому пальті, дихаючи без будь-якого зацікавлення... (нікому не цікава, ніхто не цікавив і її).

Нарешті хоч якесь заспокоєння. Вітерець торкався волосся на чолі, на спітнілому чолі, як у небіжчика. Вона з полегшенням дивилася на цю неосяжну суху ділянку землі, оточену високим парканом, на буйволову територію. Чорний буйвіл стояв, не рухаючись, у глибині ділянки. Потім він пройшовся, зосереджено рухаючи вузькими стегнами. Його шия була товща за звужені боки. Буйвіл дивився поперед себе, з великою головою, ширшою за тулуб; голова заважала бачити решту тіла, вона жила ніби окремо, відрубана. І роги на голові. Він ходив поодаль, повільно рухаючи тілом. Чорний буйвіл. Такий чорний, що з відстані на його морді не було помітно жодних слідів. На чорноті виділялася білизна рогів.

Жінка, можливо, пішла б, але так добре було відчувати тишу в сутінках.

І в тиші загорожі лунали розмірені кроки, сухий пил під сухими копитами. Здалеку у своєму спокійному поступові чорний буйвіл на хвильку поглянув на неї. Наступної миті жінка знову побачила лише жорсткі м’язи його тіла. Напевне, він і не дивився на неї. Вона не могла того знати, оскільки крізь темряву голови розрізняла лише контури. Але почало здаватися, немов буйвіл таки дивився або відчував її.

Жінка випрямила голову й повільно та недовірливо позадкувала. Зберігаючи непорушність, закинувши голову, вона чекала.

І знову здалося, що буйвіл зауважив її.

Не витримуючи відчуття, що пронизувало її, вона раптом відвернулася й подивилася на дерево. Її серце не билося в грудях, серце билося десь у западині між шлунком і кишківником.

Буйвіл зробив ще один повільний поворот. Пил. Жінка зціпила зуби, усе її обличчя звелося в судомі.

Буйвіл із чорним торсом. У яскравому світлі вечора його почорніле тіло випромінювало спокійний гнів; жінка поволі зітхнула. Усередині росло щось біле, біле, немов папір, слабке, немов папір, напружене. Смерть гуділа у вухах. Нові кроки буйвола повернули її до тями і у новому довгому подихові вона відвернулася до дерева. Не знала, де перебуває. Жінка стояла, заслабла, виборсавшись із тієї далекої білої субстанції, у якій перебувала... І звідки знову поглянула на буйвола.

Тепер буйвіл здавався більшим. Чорний буйвіл. «Ах», — болісно вимовила вона. Буйвіл стояв спиною до неї, не рухаючись. Жінка завмерла, збліднувши, не знала, як покликати його. «Ах!» — сказала вона, провокуючи тварину. Її обличчя вкрите смертельною блідістю, крізь виснаженість було відчутне пошанування. «Ах!» — підбурювала вона тварину, зціпивши зуби. Але буйвіл стояв спиною до неї, майже нерухомо.

Вона підняла з підлоги камінь і кинула всередину загорожі. Почорніла нерухомість торсу непорушна, камінець покотився собі.

«Ах!» — сказала вона, трясучи ґратами. Ця біла річ росла всередині неї, в’язка, немов слина. Буйвіл стояв спиною.

«Ах», — сказала вона. Але цього разу тому, що всередині нарешті пробігла перша ниточка чорної крові.

Спочатку біль. Щоб ця кров розтікалася, потрібно було інфікувати весь світ. Вона зупинилася, спостерігаючи, як крапля за краплею в ній, зганьбленій жінці, стікає те гірке мастило. Її сили все ще затиснуті між решіток. Але була ще одна незрозуміла й тепла річ, незрозуміла; ротом розтікалася радість. Врешті буйвіл повернувся до неї.

Буйвіл повернувся, зупинився і звіддаля вирячив на неї свої баньки.

«Я люблю тебе», — з ненавистю мовила вона чоловікові, єдиний безкарний злочин якого полягав у тому, що він не любив її. «Ненавиджу тебе», — сказала вона буйволові, благаючи любові.

Збуджений буйвіл поволі наблизився.

Він підходив, здіймаючи пилюку. Жінка чекала, опустивши руки вздовж пальта. Буйвіл неспішно наближався. Жінка не відступала ні на крок. Доки той не підійшов до загорожі й не зупинився. Буйвіл і жінка, лицем до лиця, сама на сам. Вона не дивилася на його обличчя, ні на рот, ні на роги. Вона дивилася йому в очі.

А очі буйвола зіткнулися з її очима. І блідість, така глибока, змінилася на приголомшене оніміння. Вона стояла в глибокому сні. Маленькі зелені очі дивилися на неї. Очі буйвола. Жінка здивовано заточилася, повільно хитаючи головою. Буйвіл стояв спокійно. Жінка