Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"

небезпеки. Вона б убила мавпячу оголеність. Мавпа також розглядала її, тримаючись за решітки хирлявими лапами, розведеними в обіймах-розп’яттях, з оголеними грудьми, виставленими напозір без будь-яких гордощів. Але вона б стріляла не в груди, стріляла б поміж очей мавпи, поміж тих самих очей, які дивилися на неї, геть не кліпаючи. Раптом жінка відвернула обличчя: річ у тому, що в очах у мавпи побачила, як зіницю накрив желеподібний білий серпанок, в очах — солодкий біль; це була стара мавпа, — жінка відвернула обличчя, стискаючи поміж зубів відчуття, за яким вона не збиралася іти, вона пришвидшила кроки, іноді все ще вражено повертаючись до мавпи зі щирими обіймами: та все дивилася перед собою. «О ні, тільки не це», — подумала жінка. Тікаючи звідти, промовила: «Боже, навчи мене лише ненавидіти».

«Я ненавиджу тебе», — сказала вона чоловікові, єдиний злочин якого полягав у тому, що він не кохав її. «Я ненавиджу тебе», — сказала вона поспіхом. Але навіть не знала, як це робиться. Як копати землю, доки не докопаєш до чорної води, як можна прорвати тверду поверхню й ніколи не докопати до себе? Вона ходила зоопарком серед матерів і дітей. Та слон витримував власну вагу. Весь слон, наділений нищівними лапами. Але він не знищував. Це сила, яка викликає захват і перетворює слона на циркову забавку для дітей. Очі зі старечою добротою впіймані в успадкований величезний шмат м’яса. Східний слон. А ще східна весна й усе, що народилося в ній, усе, що пливло за течією.

Тоді жінка підійшла до верблюда. Верблюд був кошлатий, горбатий і жував щось, захоплений цим процесом. Вона відчула себе слабкою і втомленою, уже два дні ледве їла. Великі запилені вії над очима верблюда випромінювали терпіння, відпрацьоване внутрішніми уміннями. Терпіння, терпіння, терпіння, лише його вона відчувала у весняному вітрі. Сльози наповнили очі жінки, сльози, які не витікали з них, впіймані в терпіння успадкованої плоті. Лише запах верблюжого пилу відрізнявся від того, чого вона потребувала: чиста ненависть, не сльози. Вона підійшла до решіток огорожі, вдихнула пил того старого килима, у який стікала сірувата кров, задоволення пробігло її спиною, від чого їй зробилося зле, але не настільки зле, як вона хотіла, вона прийшла не заради цього. У шлунку, що стискався від голоду, вчувала бажання вбивати. Але ж не кудлатого верблюда. «О Боже, хто ж буде мені парою в цьому світі?».

Отже, вона була сам на сам зі своєю жорстокістю. У маленькому зоопарковому містечку розваг розмірено стояла в черзі закоханих і чекала на свою чергу на американські гірки.

А тепер сиділа там, тихо сиділа в коричневому пальті. Лава все ще не зрушила з місця, механізми американських гірок не зрушили з місця. Відділена від усіх, сиділа, немов у церкві. Опустивши очі, жінка дивилася на підлогу між рейок. На підлогу, де через банальне кохання — кохання, кохання, тільки не кохання! — де через банальне кохання серед рейок світло-зелених трав народжувалися такі дурні, що думка про це змусила її у спокусливих муках відвести очі. Вітер кошлатив волосся на шиї, вона тремтіла, відмовляючись, відмовляючись від спокуси, так завжди легше кохати.

Та раптом усі її нутрощі зринули, серце завмерло в повітрі, переляк, переможна лють, із якою лава тягнула її в небуття, й одразу ж задирала її, немов спідницю в ляльки; з глибокою образою, через яку робилась такою машинальною, тіло в автоматичних радощах — крик закоханих! — її погляд, зранений здивуванням; образа, «вони робили з нею, що хотіли», неймовірна образа — крик закоханих! — неймовірне здивування від цієї спазматичної гри, вони робили з нею, що хотіли, — і раптом її оголена наївність. Скільки хвилин? Хвилини крику, які супроводжував потяг на повороті, і радість через чергове занурення в повітря, що образило її, немов хтось дав стусана; вона незграбно витанцьовує на вітрі, танцює поспіхом, тіло вигинається, немов від сміху, хоче вона того чи ні, те відчуття смерті від реготу, смерть без попередження, що хтось не порвав паперів із шухляди, не смерть інших, а лише її смерть, завжди лише її. Вона, яка могла б скористатися з крику інших і ніхто б не почув її тужливого завивання..., вона забула, лишилося тільки здивування.

І раптом ця неочікувана тиша. Вони повернулися назад на землю, механізм знову повністю зупинено.

Бліда, викинута з церкви, вона нерухомо втупилася в підлогу, з якої до того рушила й на яку її знов повернули. Соромливо поправила спідницю, ні на кого не дивлячись. Розкаюючись, ніби того дня, коли посеред світу усе, що вона мала в сумці, впало на підлогу, й усе те цінне, що було приховане в ній, висипалося під вуличну пилюку, розкривши дріб’язковість запобігань у приватному житті: пудра, рахунок, авторучка, вона на бордюрі збирає підвалини свого життя. Приголомшено підвелася з лави, ніби отримавши струс від удару. Тим часом ніхто не звертав уваги, вона знову поправила спідницю, роблячи все можливе, аби ніхто не зрозумів, що вона слабка і спаплюжена, гордовито прикриває зламані кістки. Але небо кружляло у її порожньому шлунку; небо, що піднімалося й опускалося в її очах, іноді було так далеко, а земля, як завжди, така складна. На мить жінка захотіла, в утомі мовчазного крику, торкнутися землі: її рука потяглася, немов звернена в проханні рука калічки. Серце завмерло в подиві, ніби жінка проковтнула порожнечу.

Лише це? Лише це. Жорстокість, лише це.

Знову пішла в напрямку тварин. Несправність на американських гірках не зачепила її. Вона не змогла пройти багато: їй довелося виснажено прихилити чоло до клітки, дихаючи поволі й непомітно. Зсередини на неї дивиться носуха. Вона дивилася на носуху. Не зронивши ні слова. Вона ніколи не змогла б ненавидіти носухи, яка мовчки й запитально дивиться на неї, вигнувшись усім тілом. Вона схвильовано відвернула погляд від винахідливої носухи. Носуха ставить їй допитливі запитання так, ніби це дитина. А вона, відводячи очі, прагне приховати від неї свою смертельну місію. Її чоло так близько до решітки, що на хвилю здалося, ніби це вона в клітці й що носуха може спокійно розглядати її.

Клітка була там, де завжди: з грудей жінки вирвався стогін, який, здавалося, сягав самих п’ят.

Отож, народившись з утроби, вона підвелася, благаючи в неспішних хвиль бажання убивати — її очі вдячно зволожилися й почорніли через відчуття непевного щастя, тут ще не було ненависті, а лише убоге бажання ненавидіти, аж до обіцянки жорстокого процвітання, муки, як від кохання, бажання ненавидіти, що передбачало священну кров і бенкет духу; покинуту жінку окрилювала велика