Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Тепер Банні ус­міх­нувся до себе в дзеркало, у вилив.

Він на мить наказав собі «струнко», на мить знову став безмозким, нудним, безсердечним солдатом, яким навчився бути у військовій школі. Він пробурмотів девіз школи, девіз, який він викрикав сотню разів на день — на світанку, за обідом, на початку кожного уроку, перед іграми і військовими тренуваннями, до заходу сонця, перед сном:

— Слухаюсь, — сказав він. — Слухаюсь.

Розділ 18

«Галактика», де Кілґор Траут був пасажиром, тепер виїхала на шосе неподалік від Мідленд-Сіті. Вантажівка повзла. Вона втрапила в затор машин, що рухалися з «Баррітрон», «Вестерн Електрик» і «Преарі Мютюал». Траут підвів очі від книжки, побачив білборд, де було написано таке:

Тож Печера святого чуда відійшла в минуле.

Коли Траут стане старим-престарим, його запитає д-р Тор Лембріґ, Генеральний секретар Об’єднаних Націй, чи він боявся майбутнього. Він дасть таку відповідь:

— Містере Генеральний секретар, саме минуле лякає мене до чортиків.

Двейн Гувер був на віддалі лише чотирьох миль. Він сидів самотою на смугастому диванчику під зебру в коктейль-барі нового «Голідей Інн». У барі було темно і тихо. Сліпуче світло і шум дорожнього руху в годину пік на автомагістралі блокували щільні портьєри з багряного оксамиту. На кожному столику стояв скляний ліхтар зі свічкою всередині, хоча повітря було нерухоме.

На кожному столику стояла ще й мисочка зі смаженим арахісом і табличка, що дозволяла працівникам відмовляти в сервісі будь-кому, хто не гармонував з атмосферою бару. Ось що на ній писало:

Банні Гувер управляв піаніно. Він не підняв очей, коли ввійшов його батько. І батько не глянув у його бік. Вони вже багато років не віталися.

Банні продовжував грати блюзи білого чоловіка. Повільні мелодії побрязкували дзвіночками, з капризними паузами тут і там. блюзи Банні мали деякі властивості музичної шкатулки, втомленої музичної шкатулки. Вони побрязкували, зупинялися, тоді неохоче, мляво ще кілька разів дзвеніли.

Мама Банні колись збирала брязкітливі музичні шкатулки, крім інших речей.

Слухайте: Франсін Пефко була поруч у Двейновій автомобільній аґенції. Вона поспішала закінчити всю роботу, яку мала зробити того дня. Невдовзі Двейн її поб’є.

І єдина людина на тій ділянці, окрім неї, поки вона друкувала і підшивала документи, був Вейн Гублер, чорний, умовно-достроково звільнений, який все ще чаївся поміж вживаних машин. Двейн міг би спробувати і його потовкти, але Вейн умів геніально ухилятися від ударів.

У цей час Франсін була чистою машинерією, машиною з м’яса, що друкувала, машиною, що підшивала документи.

Вейн Гублер, з іншого боку, не мав нічого механічного до роботи. Він прагнув стати корисною машиною. Вживані машини були міцно позачинювані на ніч. Час від часу алюмінієвий пропелер на дроті над його головою повертався від лінивого вітерця, і Вейн реаґував на нього як міг:

— Вперед, — казав він йому. — Крутись.

Він також встановив певні стосунки з рухом на автомагістралі, розпізнавав його мінливі настрої.

— Всі їдуть додому, — казав він у годину пік. — Тепер усі вдома, — сказав він пізніше, коли рух стишився. Вже сідало сонце.

— Сонце сідає, — казав Вейн Гублер.

Він не мав поняття, куди йому йти далі. Він подумав, не дуже переймаючись, що тієї ночі може померти від переохолодження. Він ніколи не бачив смерті від переохолодження, ніколи йому таке не грозило, оскільки він дуже рідко бував надворі. Він знав про смерть від переохолодження, тому що паперовий голос з маленького радіо розказував про людей, які час від часу вмирають від переохолодження.

Він скучав за цим паперовим голосом. Він скучав за клацанням сталевих дверей. Він скучав за хлібом і тушкованим м’ясом, за жбанами з молоком і кавою. Він скучав за подіями нормального сексуального життя: трахати чоловіків у рот і в дупу, і щоб трахали йо­го в рот і в дупу, і дрочити і трахати корів у тюремній стайні, — за всім тим, що він знав.

Ось така надгробна плита підійшла б для Вейна Гублера після його смерті:

Молочна ферма при в’язниці постачала молоко, вершки і масло, сир і морозиво не лише у в’язницю й окружний шпиталь. Вона продавала свою продукцію і для зовнішнього світу. Її торгова марка не згадувала в’язницю. Ось вона:

Вейн погано читав. Слова «Гаваї» і «гавайський», наприклад, з’являлися в комбінації зі знайомішими словами і символами в знаках, намальованих на вікнах демонстраційної зали і на лобовому склі кількох вживаних машин. Вейн старався декодувати таємничі слова фонетично, але без успіху. «Ва-хі-і–о», казав він, і «Ху-хі-ву-гі», і так далі.

Вейн Гублер тепер усміхнувся, не тому, що був щасливим, а тому, що, коли не було чим зайнятися, він подумав, чому б не поскалити зуби. Зуби він мав досконалі. Виправна колонія для дорослих у Шепердстауні гордилася своєю стоматологічною програмою.

Фактично то була така відома стоматологічна програма, що про неї писали в медичних журналах і в «Рідерз дайджест», найвідомішому журналі умираючої планети. В основі тієї програми була теорія, що багато колишніх в’язнів не могло або не вміло отримати роботи через свій зовнішній вигляд, а гарний вигляд починався з гарних зубів.

Фактично програма була така відома, що поліція навіть в сусідніх штатах, коли підбирали бідного чоловіка з доглянутими зубами, дорогими пломбами і мостиками і таким іншим могла запитати його:

— Ну, хлопче, скільки років ти просидів у Шепердстауні?

Вейн Гублер почув, як офіціантка вигукує замовлення до бармена в коктейль-барі. Вейн чув, як вона гукала:

— «Ґілбіз» і тонік, з лимоном.

Він не мав поняття, що це таке, — або «Мангеттен», або бренді «Александер», або слив’янка.

— Подай мені «Джонні Вокер Роб Рой», — гукала вона, — і «Саузен Комфорт» з льодом, і «Криваву Мері» з горілкою «Вулфшмідт».

Єдиний досвід, який Вейн мав з алкоголем, був пов’язаний з питтям засобів для миття і поїданням крему для взуття і таке інше. Алкоголю він не любив.

— Подай мені «Блек енд Вайт» і воду, — почув він слова офіціантки, і Вейнові слід було нашорошити вуха.

Цей напій не був для будь-кого. Цей напій