Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

священник своїми чорними, мов прірви, очицями спостерігає, як вони виїжджають із воріт. Ніколаї міг скільки завгодно жартувати, та будь-яка поступка Аппаратові здавалася хибним кроком. Старий король, Дарклінґ, Аліна Старкова — усі вони з ним торгувалися, і кожен заплатив за це кров’ю.

***

Решту дня Зоя спостерігала за новим загоном Верескунів і надсилала накази до сторожових застав уздовж південного кордону. Вона сподівалася, що силам Гриші вдасться захиститися від можливого нападу Шу Хана. Повечеряла в Залі з золотим куполом разом із Женею та Давідом, краєм вуха слухаючи плани Краяльниці щодо приїзду закордонних гостей і гортаючи хлопців звіт про їхню з Кувеєм Юл-Бо роботу.

Молодий Пекельник сидів за столом в оточенні решти юних гришників. Його покійний батько створив парем, і Кувей щосили намагався поділитися знаннями про цю роботу з Давідом та іншими Творцями, щоб позбавити наркотик його побічного ефекту — важкої залежності. Утім, він був радше солдатом, аніж ученим. Попри те що Женя трохи перекроїла його, Кувеїв дар Пекельника був найкращим маскуванням, адже в Шу Хані ніхто не знав про його здібності. У Маленькому Палаці хлопець узяв собі нове ім’я — Нгабан. Шуанською це означало «воскреслий фенікс». Малий був не лише талановитий, а ще й любив похизуватися.

Після вечері Зої вдалося ще годинку попрацювати, потім вона вирушила до Ґранд-Палацу, щоб замкнути Ніколаї на ніч, і аж тоді дозволила собі повернутися до власних покоїв. Колись вони належали Дарклінґові. Ставши членами Тріумвірату, Женя з Давідом відмовилися від них, проте Назяленскі радо оселилася в просторих кімнатах. Вона залюбки заволоділа тим, що колись належало йому, а коли настав час позбутися старих меблів і переробити все на власний смак, дівчина перша взялася за молоток. Це був важливий жест.

Вона не збиралася заробляти мозолі на руках, тож справжню роботу залишила майстрам. Аби обставити кімнати на її смак, знадобилися довгі місяці та значна допомога Творця, проте нині куполоподібна скеля перетворилася на затягнуте хмарами небо, а стіни були схожі на розбурхане бурею море. Не кожен помічав маленький човник в одному з шести кутків чи прапор із двома крихітними зірками, який здіймався над ним. Та й ніхто не здогадався б, що він означає.

Зоя вмилася й перевдягнулася, готуючись лягати. Колись їй удавалося міцно спати під куполами Маленького Палацу, однак це було до Дарклінґового перевороту. Він розтрощив її віру в те, що ніщо лихе не може торкнутися цього місця, цього дому, що колись був справжнім раєм. Тепер вона спала сторожко й умить прокинулася, коли у двері постукали.

«Чернець, — подумала дівчина. — Так і знала, що не слід пускати його до Палацу».

Та щойно вона відчинила засув і розчахнула двері, почувся голос Тамар:

— Ніколаї втік.

— Це неможливо, — заперечила Зоя, проте вже потягнулася до черевиків.

Коли вона накинула пальто на нічну сорочку — тонке плетиво зі сріблястого шовку, що у правильному освітленні мінився, наче блискавки у грозових хмарах, — Тамар вигнула брови.

— Для кого ти сьогодні так причепурилася?

— Для себе, — кинула Зоя. — Відомо, куди він попрямував?

— Толя бачив, що він полетів на захід, у бік Балакирєва.

— А ще хтось це бачив?

— Не думаю. Сирени мовчать. Але ні в чому не можна бути певними. Нам пощастило, що цього не сталося влітку.

Коли сонце майже не ховалося за обрієм і чудовисько в небесах побачив би кожен.

— Як? — перепитала Зоя, натискаючи на панель у стіні, після чого та відсунулася, відтуливши довжелезні сходи. Ремонтуючи кімнату, вона також замовила викопати тунель, що приєднався до мережі підземних проходів під Ос Альтою. — Ці кайдани зроблено зі зміцненої гришинської сталі. Якщо він набирається сили…

— Вони не поламані, — озвалася позаду Тамар. — Їх відімкнули.

Генерал затнулася й мало не беркицьнулася зі сходів. Відімкнули? Невже хтось довідався про таємницю Ніколаї? І цей хтось намагається завадити їм зберегти її? Ці здогадки були приголомшливі.

Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж вони увірвалися до підвалу монастиря Санта-Лізабети. У садку на них уже чекав Толя з трьома кіньми.

— Розповідай, — наказала Зоя, коли вони з Тамар влаштовувалися в сідлах.

— Я почув, як розбилося скло, — відповів хлопець. — Забігши всередину, побачив, що король злетів з підвіконня. Крізь двері ніхто не заходив і не виходив.

«Хай йому грець». Може, це чудовиську якось удалося відімкнути замки? Зоя пришпорила коня, пускаючи його галопом. У неї була тисяча запитань, однак дізнатися про те, як Ніколаї вирвався з кайданів, вони зможуть і після того, як повернуть його.

Вершники промчали мостом і вуличками нижнього міста. Подавши сигнал варті, прогуркотіли через ворота й славнозвісні подвійні стіни Ос Альти. Як далеко вдалося дістатися Ніколаї? І куди він подався? Краще було б, щоб він забрався якнайдалі від міста, якнайдалі звідти, де живе багато людей. Зоя потягнулася до невидимих потоків навколо, дедалі вище шукаючи розрив у повітрі, залишений Ніколаї. Її сила відчула не лише хлопцеві зріст і вагу, а саму його темну суть. Мєрзость. Погань. Присмак чогось потворного в крові.

— Він досі прямує на захід, — повідомила дівчина, відчуваючи, як його присутність переповнює її. — Він у Балакирєві. — Чудове маленьке містечко. Одне з улюблених місць, куди у кращі часи гриші навідувалися, щоб покататися на санчатах чи повеселитися на свята.

Діставшись до передмістя, де ґрунтові дороги поступилися місцем бруківці, вони притримали коней. Балакирєв спав, у вікнах було темно, і будинки затихли. Зоя час від часу помічала крізь шибку світло — матір схилилася над вередливим немовлям, клерк запрацювався аж до передсвітанку. Вона сторожко глипнула на небо й жестом наказала близнюкам їхати вперед. Ніколаї прямував до центра містечка.

На головній площі, де вишикувалися суд, ратуша й канцелярія місцевого бурмістра, було тихо. Від великого фонтана, куди, як знала Зоя, жінки приносили прання, розходилися кам’яні доріжки. У центрі височіла статуя Сан-Юріса, його спис протинав серце велетенського дракона, а зі спини потвори лилася вода. Цю історію Зоя завжди ненавиділа. Славетний воїн Юріс здавався в ній звичайним бандитом.

— Дах, — прошепотіла дівчина, показуючи на ратушу. — Я перевірю периметр.

Тамар із Толею нечутно зіслизнули з коней із кайданами в руках і зникли в будівлі. Якщо Ніколаї злетить, Зоя може спробувати збити його на землю чи принаймні прослідкувати за ним. Проте незабаром мало зазоріти. Їм слід було діяти швидко.

Зоя чекала в темряві, прикипівши поглядом до шпилів ратуші. Ніч здавалася надміру нерухомою. У дівчини з’явилося неприємне відчуття, наче за нею спостерігають, утім, у крамничках і будівлях на площі нічого не ворушилося. Високо вгорі, десь на рівні даху