Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Лів замовкла, обдумуючи сказане.

— У кожному разі, ніколи не вірила в підозри поліції на самому початку. Ну, що Роберт наздогнав її і вбив. А потім з’явилися оті листи. Це ж означало, що хтось раніше замислив викрасти Надію, чекав на неї надворі й пішов назирці, хіба ні?

Ліне нічого на те не відповіла.

— Ви маєте спільні фотографії? — запитала вона за якийсь час. — Фото вашого класу, наприклад?

Ліне й Даніель рушили за господинею до іншої кімнати. Мікрофона з неї не знімали. Лів Гове вклякнула перед шафкою і досягла альбом.

— Ось вона!

Перегорнувши кілька сторінок, жінка показала на одне фото — випуск старшої школи. Надія Кроґ стояла в другому ряду. Фото зроблене за понад два роки до зникнення, але її легко було впізнати.

— Можна позичити? — попросила Ліне.

Лів Гове кивнула й вийняла світлину з альбому.

— Тут мають бути ще інші, — сказала вона, гортаючи сторінки. — Одна — де вона разом з Робертом.

— Можна вас сфотографувати?

Лів підвела очі від альбому.

— Мене?

— Так! Ось у цій позі, коли ви передивляєтеся фотографії.

Ліне вже вийняла з торбинки фотоапарата. Лів не заперечувала.

Вони позичили п’ять різних фото Надії Кроґ. На одній вона стояла поруч зі своїм коханим. Обоє з чогось сміялися. Надія — на весь рот, ледь задерши підборіддя. Мабуть, освітлення винне в тому, що очі Роберта, попри усмішку, здавалися дуже темними, майже грізними.

— Може, щось перекусимо перед зустріччю з тим типом з Червоного Хреста? — запропонував Даніель, коли вони сіли в авто.

Ліне зголодніла й радо погодилася поїсти. Вони поїхали в центр Порсґрюнна і зайшли в ресторан на Стурґата, де подавали комплексні обіди. Ліне замовила рибний салат з мідіями і креветками, Даніель — бургер.

— Оте про Еву з Робертом у ванній, треба викинути, — сказав Даніель. — Я розмовляв з Евою. Вона не хоче ані давати інтерв’ю, ані, щоб згадували її ім’я.

— Якось її таки треба подати, — заперечила Ліне. — Я можу зачитати уривок з її допиту й назвати якось інакше. Вона каже, що у ванній нічого не було, вони просто розмовляли.

— Роберт Ґран каже те саме, — кивнув Даніель.

Принесли замовлення.

— Можливо, треба буде знайти ще якусь нейтральну особу-оповідача, — Ліне взялася до салату. — Когось, хто не фігурував у матеріалах слідства, але міг би розповісти про реакцію місцевої громади.

Даніель не мав нічого проти.

— Священик чи голова якоїсь громадської організації, скажімо, — додав він, дожовуючи шматок бургера. — Можливо, пощастить розшукати тодішнього місцевого політика, який тепер здобув визнання у великій політиці. От було б добре! Чи якусь іншу знаменитість… Отого власника мережі готелів, Петера Стурдалена. Він звідси родом, мав би пам’ятати події тих днів.

— Знаменитості — то вже занадто, — заперечила Ліне. Я більше схиляюся до місцевого журналіста, який висвітлював розслідування.

Вони ще довго обговорювали різні можливості й кути зору, і, зрештою, погодилися, що в першому репортажі найважливіше подати у хронологічній послідовності факти, хоча й ті факти породжували більше запитань, ніж відповідей.

Іншою людиною, яка більш-менш достовірно могла б змалювати картину давніх подій, був Реалф Тветен з Червоного Хреста. Він зустрів їх в офісі організації й показав журнал пошукової операції за 1987 рік. До журналу додавалися карти територій, які прочісували під час розшуків.

— Я добре знав її батьків, — почав Реалф Тветен. — Юахім і Мартрета Кроґ. Усі, звісно, знали Юахіма, але ми вчилися в одній школі. Класний фацет! Такий… приземлений. Не пихатий, носа ніколи не задирав, хоч родина була дуже заможною.

— Коли ви довідалися про зникнення Надії? — запитала Ліне, щоб завести розмову в потрібне їй русло.

— З поліції зателефонували в суботу, близько другої дня. На той час вже було проведено пошукову акцію з собаками, але поліцейські хотіли ретельніше прочесати місцевість. Я дав загальне оповіщення нашим загонам, а ще за пів години організував командний штаб, — він подав Ліне журнал. — Разом з поліцією ми зосередили пошуки в найближчих околицях. Зазирнули під кожне дерево в сусідських садках, під кожний' кущ порічки, у кожний ігровий будиночок на дитячих майданчиках, оглянули повітки й гаражі. Бо таке вже траплялося і раніше: п’яні вмощувалися поспати десь у затишному місці. Холодно не було й не дощило, але вона випила, і їй могло стати зле. Могла блювати й захлинутися власним блювотинням. Таке ж дуже ймовірно.

Ліне глянула на диктофон. Світлові діоди миготіли в такт словам Реалфа Тветена. Він говорив глибоким, трохи деренчливим голосом, приємним на слух.

— Щойно прибуло більше людей, ми розширили пошук, узяли на себе ліс за будинком, — чоловік витягнув зі стосика карту. — Ось! Місцевість горбиста, скелі й стрімчаки. Дівчина могла впасти, вдаритися і втратити свідомість.

Ліне сфотографувала стіл перед собою. Буде ефектне фото з картами із заштрихованими ділянками.

Реалф Тветен поклав на стіл ще більший рулон карт.

— Вечірка відбувалася тут, — показав він. — А Кроти мешкають ось тут. Найлогічніше припустити, що вона попрямувала додому. Туди ведуть три шляхи. Надія могла спуститися до старого шосе Е18 і дійти ним до Гайстада або сісти на автобус. А могла вирушити пішки новим шосе Е18, де саме тривали будівельні роботи, але на той час доби там було темно й пустельно. Є ще найкоротший шлях, поміж розкиданими хутірцями можна вийти до Люндедала, однак там їй довелось би йти лісовими стежками.

Всі три маршрути були відмічені на карті червоними лініями.

— Ми перевернули кожний камінь на цих маршрутах. Була теж думка, що її міг збити автомобіль, і тіло відкинуло в кювет. Усе намарно… Ані найменшого сліду наїзду.

— То куди ж вона могла подітися, як думаєте? — втрутився Даніель Леанґер.

Реалф Тветен відхилився на стільці.

— Я брав участь у численних пошукових операціях, — сказав він. — У горах, у лісі, на морі й у міських кварталах. Більшість зниклих знаходилися. Щоправда, аж не завжди живими, але знаходилися: хтось потрапляв під колеса авта, хтось зводив порахунки з життям, когось убивали. Якщо не ми їх знаходили, то лісники або перехожі. Я й досі думаю, що хтось хапнув її в автомобіль і забрав з собою.

— Викрадачі! — вихопилася Ліне.

— Питання в тому, що сталося потім, — кивнув Реалф Тветен. — Що трапилося з Надією і чому не забрали викупу?

Розмова з керівником Червоного Хреста забрала більше часу, ніж розраховувала Ліне. Щойно сівши в авто, вона зателефонувала додому Тумасові,