Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

При самій його п’яті.

«Ну,- подумав наш Данило,-

Якби трошки полівило,

Був би-м му в п’яту впоров!»

Жаль му стало хлопа того.

Наблизившись, рік до нього:

«Здоров, свату! Мой, здоров!»

«Слава богу! - хлоп озвався.-

Де ти, куме, тут узявся?» -

«За сокирою я тут.

Якби ти мав душу щиру,

Був би зверг мені сокиру!

А то кілький мав я труд!»

«Щиру душу! - хлоп воркоче.-

Ось чого сей в мене хоче!

Що ж то, я за щирість тут?

Я терплю ту кару божу,

З місця рушитись не можу,

Хоч най ясні громи б’ють!»

І він розказав Данилі

Всю ту повість, діти милі,

Що читали ви в «Дзвінку»,

Все те правда, безперечно,

Бо Данило б набезпечно

Байку не зновив таку.

Вислухавши повість тую

Про провину так страшную

І про слушний божий гнів,

Плюнув наш Данило Млака.

«Га, сли ти такий собака,

То прощай! Я йду домів!»

І сокиру взяв з купини,

Скік до своєї драбини,

Вниз із місяця спустив.

Відчепіться ви від мене!

Що пристали, мов смола?

Я недужий, я вмираю,-

Вам щоб «Торговля» цвіла.

Та начхать мені на неї!

Не торгую я нічим.

Чи кацап, чи народовець

Буде в ній - для мене дим.

Я недужий, я вмираю,

Легке вже мікроби тнуть,

А вони мене на збори

Тягнуть, хоч ти трупом будь!

Ні, в ряді стій непохитно,

Слухай їх нудних дебат,

Ликай порох, гинь з задухи,

Голосуй на очайдухів -

Хай їм кат!

Написано в січні 1891 р., друковано тоді ж у часописі «Зоря».

Плакала киця на кухни,

Аж їй очиці попухли.

«Чого ти, киценько, плачеш,

Їсти чи питоньки хочеш?»

«Їсти ні пити не хочу,

З тяжкої жалості плачу.

Сам кухар сметанку злизав,

На мене, кицюню, сказав.

Хтів мені лапки побити,

Чим же я буду ходити?»

«Скажи ж нам, киценько мила,

Як ти ся в нього просила?»

«Я му сказала: Ой пане,

Най тобі жаль мене стане!

Не бий ти кицю мізерну,

Я тобі шкоду поверну,

Настане ранок майовий,

Піду я в поле на лови;

Походжу мало чи много,

Зайчика зловлю малого,

Тобі принесу живого.

Воробці в стрісі укриті

І перепілонька в житі,

Все те моя буде здобич,

Сли мені буби не зробиш.

А як полуднє настане,

Пригріє сонце весняне,

Скриються зайчики й птахи,

Я влізу в воду по пахи,

Я всі броди переброджу,

Вже ся на хитрість спроможу,

Вже ся спроможу на шутку,

Наставлю хвостик, як вудку,

Наловлю рибок я много,

А все для тебе, їй-богу!»

До злого духа мовив фараон:

«Будь ти мені порадник і спомога,

Щоб мій народ мене без перепон

Вважав за бога».

Злий дух сказав: «Ще не прийшла пора.

Щоб се зробити, мусиш ще відниньки

Багато зла вчинить, але добра

Ані дробинки».

Трудився щиро фараон, і дер,

І мучив люд, що аж земля стогнала,

Аж врешті заявив злий дух: «Тепер

Пора настала».

«Чому тепер?» - рік фараон. «Пора,

Бо вже твій люд в страсі держать не змога,

Хіба що вмовиться йому царя

Вважать за бога.

Бо так притисло їх твоє ярмо,

Що довше вже не здужають держати,

Як швидко їх царя не навчимо

Богом вважати».

Писано 23 жовтня 1892 р.

Лірницька пісня на нуту «Сирітки»

Зашуміли гори, забриніли води,

Зазнала Лисичка лихої пригоди.

А в неділю рано почало світати,

Ой пішла Лисичка їстоньки шукати.

Ісходила гори, злазила потоки,

Не знайшла нічого - злипаються боки.

Ой пішла Лисичка долом-долиною,

Здибала Лисичка дуба над водою.

А на тому дубі, помежи гільцями,

Там сидів Когутик з красними крильцями.

Глянула Лисичка та й слинку ковтає,

Підійшла смирненько, хусткою махає.

«Добрий день, Когуте, ти, співуча птице!»

А Когутик каже: «Добрий день, Лисице!» -

«Чи гаразд, Когуте, чи гаразд ночуєш?

Злізь-но трохи нижче, бо мене не чуєш!»

«Спасибі, Лисичко, ночую не лихо,

Тебе добре чую, хоч говориш тихо,

Лисичко-сестричко, куди вандрувала

І що там нового у світі чувала?»

«Ой Півнику-синку, іду з Зарваниці,

Там била поклони по кінець каплиці.

Там поклони била, за тебе молилась,

Аж свята Гаргара мені об’явилась:

«Лисичко-небого, не трать часу много,

Іди, поспішай ти до Півника мого,

Най він сповідаєсь, гріхів своїх каєсь,

Бо, мабуть, з сим світом скоро попрощаєсь».

От я поспішала штири ночі й три дні,

Щоб тебе тим часом не постигли злидні.

От я поспішала, спочивку не мала,

Щоб тебе, небоже, живого застала.

Щоб ти сповідався та й запричастився,

Щоби ти по смерті в небі присвятився».

«Лисичко-сестричко, любая розмово,

Ангельський твій голос, але дідьче слово.

Як жию, здається, бога в серці маю,

Не п’ю, не гайную, не б’ю, не кусаю,

І не ходжу