Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

Даг прибрав руку з колодки пістолета.

— Кыто? — поспитався він, міряючи мене поглядом з ніг до голови.

— Аскер!

— Гыде?

— В семь часов… четырнадцатый километр! Даг понуро мовчав.

— Мусурман? — зненацька глянув він мені в вічі.

Я похитав головою. Кавказець, який валявся на землі, застогнав і перевернувся на бік.

— Абуталиб знает, кто я! Забирай бойцов и уходи… въехал? Дірізюк хтів було щось промовити, але я так подивився на нього, що він закрив рота. З бокових алей виглядали перелякані бариги. На асфальті вовтузився прибитий банабак, і його рухи дуже скидалися на передсмертну агонію.

За кілька хвилин ми чвалали в діл, спускаючись центральною алеєю.

— Ну ти й гуманіст! — Серьога Циплаков глянув на мене й раптом зареготав. — Отак банабаків перекалічити… Хто їде на стрілку?

Я трохи подумав.

— Ти, я, Барабаш і Мамед. Ще запитання?

— Дірізюк?

— Не їде. Групіровка теж. Я беру з собою лише тих бійців, у котрих впевнений на сто відсотків.

– І ти гадаєш, ми звідти повернемося? Вистоїмо проти звірів?

Я поклав йому руку на плече.

— Ви, — сказав я, карбуючи кожне слово, — повернетеся. Живі. Неушкоджені. Без жодної подряпини. Це. Я. Тобі. Обіцяю. Братан!

Добігала сьома година, й на лісовій дорозі було теменно, хоч в око стрель.

— Перш за все, — сказав я, вилазячи з авта, — поділимо зброю. Кожен з вас повинен знати, що робить, коли ці одморозки відкриють вогонь! А в тому, що вони будуть стріляти, сумнівів немає…

— Потому шо шо ж! — глибокодумно прокоментував Барабаш.

Серьога Циплаков подивився на нього, але промовчав. Я відчинив багажник і дістав тяжкий довгастий згорток.

— Ваші ТТ для війни не годяться. Я привіз на цю стрілку стволи зі свого арсеналу…

— Узі? — здивувався Мамед.

Я подав йому короткоствольний ізраїльський автомат.

— Тримай. Знайома зброя?

— Карабах воевал, трофей в эрмен брал. Ништяк!

— Молоток! — похвалив я його. — Барабаш зброю має, так що йому дістанеться дві ґранати… ось вони! А Сєрий буде смалити ось із цієї залізяки… — я поклав на капот карабіна із масивним круглим барабаном.

— Пепеша? — витріщився на нього Серьога Циплаков. Я посміхнувся.

— Хріна вгадаєш! Ану спробуй ще раз?

— Ну… хіба що «Томпсон» із першої світової! Інших версій немає.

Барабаш безцеремонно поцупив карабіна до себе й, піднявши стволом догори, клацнув затворною рамою.

— Пояснюю для тупих! — сказав він з погордою. — Називається: страйкер. Виробництво: Південно-Африканська Республіка. Магазин: дванадцять набоїв. У кожному дев'ять картечин макарівського калібру. Улюблена зброя бурів, африканерів і всяких чортів, котрі лазять в пустелі Калахарі.

— Знищує все живе в радіусі десяти метрів, — кивнув я. — Ідеально підходить для стрілок і вуличних боїв.

Серьога Циплаков зважив карабіна в руці. Тоді одвів затворну раму й дістав патрона.

— Ні хріна собі! — вигукнув він.

— Гаразд, — сказав я, — поїхали… У нас двоє авт. Оцей ваш москвич поведе Барабаш, він їхатиме позаду. Моя шістка, — я ляснув по капоту авта, котре пригнав з дому, — тільки на вигляд така убога. Насправді це броньоване авто з форсованим двигуном.

— Акаем усе одно прошиє його, як папір!.. — сплюнув Серьога Циплаков.

Я зробив недвозначний жест.

— Ось тобі! Хіба що великокаліберний кулемет… калаші його не беруть! Одне слово, ти й Мамед їдете зі мною. Якщо даги відкриють вогонь, орієнтуєтеся за обстановкою. Головне — нічого не боятися!

— З нами Бог і тисяча фантомів! — сказав Серьога Цип-лаков, розглядаючи крізь приціл страйкера кудлаті верховіття сосон.

— Як-як? — зацікавлено перепитав я. Серьога Циплаков клацнув запобіжником.

— Це, — сказав він, — гасло зелених беретів… ще з в'єтнамської кампанії! Не чув хіба?

Я покрутив головою.

— Вперше чую, от тобі хрест!

— А добре звучить! — сказав Барабаш. — Треба буде запам'ятати… З нами Бог і тисяча фантомів!

— Гаразд, — сказав я, — по конях!

Ми позалазили в машини й, не вмикаючи фар, виїхали з лісу. Біля повороту на автостраду я запалив габаритні вогні й притис педаль акселератора. До стрілки залишалося десять хвилин, і прибути на неї треба було буквально секунда в секунду.

— Ти знаєш цих банабаків? — поспитався Серьога Циплаков.

— Бригада з двадцяти бійців, — сказав я після паузи. — Усі пройшли Чечню, дехто Югославію й Придністров'я. Крім того, є серед них і кілька спортсменів, колишніх чемпіонів

Союзу із самбо й дзюдо. Усі одморозки, серед братви їх називають не інакше, як звірами. Працюють під дахом Короля. Бригадир — Абуталіб, з аварців; місцева братва прозиває його Талібом. Один із моїх найдавніших ворогів…

Серьога Циплаков хтів було щось запитати ще, але промовчав. Я поминув звалище й, збавивши ходу, звернув у ліс. Оця лісиста місцина коло залізниці була відома як «платформа Чотирнадцятий кілометр» — саме тут призначалися стрілки, фіналом яких часто була стрілянина й численні жертви.

— Вот они, волки позорные! — видихнув Серьога Ципла-ков.

За деревами зблиснуло жовте світло фар. Була сьома, й ми точнісінько вкладалися у призначений час. Вивертаючи кермо, я виїхав на просіку й заглушив двигун. Крізь лобову шибу видніло: сіро-зелена стіна соснового лісу, квадратова галява, поплутана засніженою порослю ожини, і могутній силует рейндж-ровера, котрий з'явився поміж деревами.

Над просікою висів морозяний туман. Рейндж-ровер загальмував і коротко блимнув фарами.

Я ввімкнув і вимкнув ближнє світло.

— Без сигналу не починати! — звелів Серьозі Циплакову.

— А сигнал?..

Я розчахнув дверцята.

— Як