Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

холодно, а на вулиці добре. Увечері в українськім клубі метушня. Здавалось, все буде гаразд і ціла Україна під нашим зарадом, самосвідомість неймовірно велика, одностайність».[160]

Директорія прибула до столиці 19 грудня і відразу потрапила «з корабля на бал»: виконувач обов'язків голови УНСоюзу Шаповал влаштував в Українському клубі урочистий прийом з цієї нагоди. Але організовувати треба було не святкування, а тризну. Дійсність була більш ніж неприваблива: «за бортом державного корабля залишилися майже всі розумові сили України. Директорія залишилася на самоті з невеликою купкою людей, здатних до державної роботи з числа трьох партій, які взяли участь у повстанні».

Події наступного року показали, що ця оцінка була занадто оптимістичною – особливо щодо «розумових здібностей» та «здатності до державної роботи». «Невдовзі став визначатися основний тон політики Директорії. Винниченко йшов швидкими нестримними кроками вліво. В цьому його посилено підтримував Чехівський, який з часів виборів до 1-ї Державної Думи зберіг ще свіжість молодої віри перебудови світу на соціалістичних началах. З'явилися відозви Директорії з випадами проти буржуазії. Таким чином Директорія і уряд вирішили різко відмежуватися від буржуазії і будувати державу лише силами соціалістичних партій та пролетаріату. Але це було майже тією ж програмою-максимумом, що і програма більшовиків. Втім, Винниченко до цього і прагнув, але він хотів провести межу між московським більшовизмом і своєю програмою на грунті питання про самостійне і незалежне існування України. Крім того, він вірив ще тоді, що Директорії вдасться зберегти всю повноту влади і не допустити тих безчинств і того жаху, в які вже тоді вилився радянський режим. То було зачароване коло, – констатував Марголін. – Неможливо було водночас і протиставляти себе більшовизму, і сприймати майже цілком його програму. Треба було зупинитися на одному з двох: або будувати Україну за образом та подобою вже наявних у Західній Європі та Америці демократичних держав, або оголосити себе прихильником радянської системи, відмовитися від спілкування з буржуазною Західною Європою і домовитися з Москвою про розподіл сфер влади».[161]

Таємна історія Київського Тимчасового ревкому

З-поміж усіх таємниць, на які так багата наша історія 1917—1920 pp., – це одна з найтаємніших. Якщо сказати правду, то про історію цього «революційного комітету», на відміну від усіх інших «ревкомів» тієї доби, ми не знаємо нічого, навіть дати його виникнення. Маємо нічим не підтверджене свідчення Винниченка, згідно з яким до революційного комітету увіходило нібито 14 комісарів, головно чільних діячів «незалежної» течії УСДРП, зокрема Авдієнко, Висоцький, Галаган, Загородній, Марченко, Пісоцький, Чехівський.[162]

Хто такий Володимир Чехівський?

Народився 19 липня 1876 р. на Київщині у родині сільського священика. 1900 р. закінчив Київську духовну академію. В 1901—1905 pp. – помічник інспектора Кам'янець-Подільської духовної семінарії. В 1902—1904 pp. – член РУП. З 1905 р. – член УСДРП. 3 1906 р. – депутат 1-ї Державної Думи, після розпуску якої перебував на засланні у Вологодській губернії. З 1908 р. жив і працював в Одесі, редактор газети «Українське слово».

В 1917 р. – керівник Одеського комітету УСДРП, член УЦР, гласний Одеської міської думи, в жовтні-листопаді – голова міського ревкому. В 1918 р. – член ЦК УСДРП та УНСоюзу. З 24 грудня 1918 р. по 31 січня/19 лютого 1919 р. – Голова Ради Народних Міністрів УНР.

У 1920-х pp. – член Української комуністичної партії, працював в історико-філологічному відділі ВУАН, професор Київських медичного та політехнічного інститутів. 1929 р. заарештований у справі «Союзу визволення України». Розстріляний 3 листопада 1937 р.

Володимир Чехівський.

Таємна історія Київського Тимчасового ревкому – продовження

Документи малюють несподівану картину. Цих документів сім, вони датуються 15—23 грудня 1918 р. і мають назву «Журнали засідань “Ради комісарів”». З першого протоколу дізнаємося декілька важливих речей. Перша. Участь у засіданні взяли 20 осіб, у т. ч. 11 есдеків, 4 соціалісти-федералісти, по 1 представникові УДХП, УРДП, УНРП, УПСС та ще один добродій, про якого невідомо нічого, крім прізвища. Двоє з 20 ідентифіковані в документі як члени Київського ТРК:

У другому за порядком протоколі, датованому 16 грудня, вказано імена ще трьох «ревкомівців». Це голова комітету Чехівський, а також А. Драгомирецький та якийсь Прокопенко. Придивімось до них уважніше:

– Висоцький Зиновій, роки народження і смерті невідомі. Член УСДРП, належав до «винниченківської» течії в партії, член УЦР та MP, згодом – член Закордонної групи УКП, повернувся до УСРР, був репресований НКВС.

– Драгомирецький Антін, 1887 р. н., член УСДРП, член Селоспілки, член УЦР, MP, один із засновників УСДРП «незалежної», голова УКП, член КП(б)У, член ВУЦВК, репресований НКВС.

– Порш Микола (1879—1944), один із лідерів УСДРП, член УЦР та MP, голова Всеукраїнської ради робітничих та солдатських депутатів, генеральний секретар праці та військових справ за часів «першої» У HP, у 1919—1920 pp. посол УНР в Німеччині. Помер на еміграції.

– Прокопенко, на прізвище якого натрапляємо тільки один раз і тільки в згаданому протоколі. Що він таке, де жив, як жив до 16 грудня 1918 р. і після цієї дати – усе оповите непроглядним туманом.

Закономірність проглядається тут така: четверо з п'яти членів ревкому – українські соціал-демократи, причому щирої пробільшовицької орієнтації. Троє з них були цілком, треба сказати, заслужено віддячені за це чекістською кулею в потилицю;