Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Сказати правду, про «послух» взагалі не доводилося говорити: ліва рука не знала, що робить права. Наведемо лише один приклад, який до сьогодні ніхто не пояснив, та й не збирався: уже в першій половині грудня 1918 р. Директорія «змінила свою політичну канву, накреслену в своїй першій повстанській декларації. Вона відкинула концепцію парляментарної всенародної демократії, а прийняла в основу організації державної влади в Україні так званий трудовий принцип»[151]. Якщо зовсім просто – Директорія зробила виразний, невідворотний крок у напрямку інтеграції з московським більшовицьким режимом. На нашу думку, саме це і було головною політичною метою ляльководів антигетьманського повстання.

Це ясно підтверджують, наприклад, висновки о. І. Нагаєвського. Зокрема такий: «Протигетьманське повстання спричинило вибух громадянської війни, під час якої дві українські дивізії покинули північну границю і тим прискорили наїзд 75-тисячної більшовицької армії на Україну»[152]. Марголін, свідок подій на Київщині, поділився таким враженням: «Назрівало розкладання, анархія, починались самочинні дії, влада вислизала з рук тих, хто стояв на чолі, хто був натхненниками та керівниками повстання».[153]

Нічого дивного в цьому не було. Адже «Універсал з Білої Церкви розв'язав руки всім авантюрникам, агентурам, політикам, аматорам революції, анархії, охотникам чужого добра. В цьому і полягає природа повстання, де кожний може, не питаючи дозволу, не підлягаючи нікому, брати зброю і йти воювати проти кого хоче і за що хоче; встановлювати свою владу в залежності від своєї сили і спроможности»[154]. Ще одна, вже сучасна аполітична, правова оцінка є однозначною: «суворі формулювання» Універсалу Петлюри «відкривали шлях беззаконню й сваволі».[155]

Диктатором націонал-соціалістичної Української Народної Республіки вже за кілька днів став підданий «двоєдиної» Австро-Угорської імперії, який впродовж попередніх чотирьох років зі зброєю в руках обстоював її державні інтереси у війні з Росією, частиною території якої була «Україна». Для встановлення такої диктатури фактично вистачило невеликої і не дуже добре вишколеної та озброєної військової формації, а також невеличкого клаптика паперу з надрукованим великими літерами словом «Декларація».

Більшість організаторів антинімецького, антигетьманського повстання, більшість членів Директорії мали на меті не відновлення поваленої УНР, не розбудову нової демократичної національної держави, а створення промосковського, пробільшовицького політичного режиму. В боротьбі за владу були застосовані виключно заколотницькі, насильницькі методи, оперті на невтримну соціальну демагогію, – тепер це називають «популізмом». Ціна, яку неодмінно треба було заплатити за роздмухування громадянської війни, як завжди, не мала значення.

Упродовж перших днів повстання до Директорії приєдналися Запорізька дивізія, Чорноморський кіш, а також прибула з Австро-Угорщини Сірожупанна дивізія, два кадровані корпуси, розташовані в Одесі й Вінниці. Згодом на бік заколотників перейшли Сердюцька дивізія та Лубенський кінний сердюцький полк[156]. Райдужну картину псували, як завжди, життєві реалії. Для переведення в життя проголошеної загальної мобілізації Директорія не мала необхідного адміністративного апарату. Не було також «достатньої кількості старшин і підстаршин, озброєння та обмундирування <… > і коли в перших днях оголошення мобілізації почали напливати маси народу, їх не могла опанувати жодна з частин». Державний, правовий колапс мав першим невідворотним наслідком «небувалий рівень жорстокості» – під час цієї першої, з нашого погляду, україно-української війни «ніхто нікого» в полон не брав.[157]

Натомість факти, насамперед – ріки української, російської, польської, єврейської, татарської тощо крові, які потекли в країні, мало цікавили натхненників цієї різанини. З Леніним та його поплічниками все і давно зрозуміло. А от українці… З одного боку, ними керував страх – його ясно сформулював Винниченко, який «цілком припускав і навіть майже певен був, що нас розіб'ють, розженуть, розтрощать». Але розпочату бійню виправдовувало, з його точки зору, те, що «цим виступом ми реабілітуємо ідею національного українського руху серед нашого народу, де політики Ц. Ради, німці й гетьманщина так запаскудили її, так спровокували й огидили, що маси без ворожости не можуть чути слова “Україна”»[158]. Зупинити її не було кому. Сама Директорія такої мети перед собою не ставила. Наведемо лише один результат лише одного аналізу: «Політико-правові підходи держави до проблем охорони правопорядку та боротьби із злочинністю не знайшли прямого відображення ні в політико-правових, ні в конституційних актах доби Директорії»[159]. Можна сказати простіше: з початком повстання жоден мешканець українських земель не був гарантований від пограбування, зґвалтування, безсудного вбивства.

15 грудня січові стрільці урочисто увійшли до Києва. Першим ділом влаштували парад – із Петлюрою на білому коні. Шаповал пригадував: «Ми були приїхали поїздом з Ворзеля. В хаті