Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

забрав у мене здатність відчувати. Я збайдужів і марно намагався повернути собі ентузіазм своїх перших досліджень, пристрасть до відкриттів, що давала мені змогу забути навіть про батькову смерть. Здавалося, ніщо тепер не має значення. Я цілком ясно розумів, що такий настрій скороминущий — він викликаний надмірною працею та недосипом, і що завдяки медикаментам і відпочинку я зможу повернути собі життєву силу.

Я лише ясно усвідомлював, що необхідно довести все до кінця; мною керувала нав’язлива ідея. Дуже скоро в мене майже не залишилося грошей. Стоячи на пагорбі, я роззирнувся і побачив хлопчаків, які гралися, і дівчаток, які за ними спостерігали, і спробував збагнути неймовірні переваги невидимої людини. За деякий час я поплентався додому, трохи поїв і прийняв сильну дозу стрихніну, а тоді просто в одязі ліг спати на нерозстеленому ліжку. Стрихнін — чудовий тонізуючий засіб, Кемпе, що додає людині сили.

— Міцна штука, — сказав Кемп. — Палеоліт у пляшці.

— Я прокинувся значно здоровішим, але дратівливим. Розумієте?

— О так, добре розумію.

— І тут хтось тихенько постукав у двері. Це з погрозами й запитаннями прийшов домовласник, старий польський єврей у довгому сірому пальті та слизьких туфлях. Уночі я мучив кішку, запевняв він… у тієї старої довгий язик. Він наполягав, щоб я все йому розповів. У нашій країні закони проти вівісекції дуже суворі, і він не хоче нести за це відповідальність. Про кішку я все заперечував. Тоді він сказав, що у всьому будинку було чути вібрації невеликого газового двигуна. Звісно, це була правда. Він весь час крутився навколо мене, намагаючись прошмигнути у мою кімнату, оглядаючи все з-під окулярів у срібній оправі, й раптово мене огорнув жах, що він може розкрити якийсь із моїх секретів. Я намагався триматися між ним і моїм апаратом, що тільки більше розбуркало його цікавість. Чим я займаюся? Чому я завжди сам і такий потайний? Чи це законно? Можливо, це небезпечно? Крім звичайної орендної плати, я нічого йому не плачу. А його будинок завжди був найпристойнішим — на всю сумнозвісну околиці. Несподівано моя вдача дала про себе знати. Я звелів йому забиратися геть з моєї кімнати. Він запротестував, почав розводитися про своє право на вхід. А вже за мить я тримав його за комір; щось розпоролось, і домовласник вивалився, хитаючись, у коридор. Я грюкнув дверима, замкнув їх і, тремтячи, сів на стілець.

Він іще пометушився за дверима, але я не звертав уваги, і скоро він пішов геть.

Та це призвело до кризи. Я гадки не мав, ні що він тепер робитиме, ні навіть які він має можливості. Переїжджати в нову кімнату означало б затримку з дослідами; у мене лишалося заледве двадцять фунтів, головним чином в банку, і я не міг собі цього дозволити. Зникнути! Це було неминуче. Але з’явилися б запитання, мою кімнату пограбували б…

На саму думку про те, що моя робота може розкритися чи перерватися на самій кульмінації, я просто скаженів і хотів діяти. Отож я спішно вийшов — зі своїми трьома записниками, з чековою книжкою — вони зараз у волоцюги — і адресував їх з найближчого поштового відділення до запитання в контору зберігання листів і пакунків на вулиці Грейт-Портленд. Я постарався вийти з будинку безшумно. Повернувшись, я зрозумів, що домовласник на верхньому поверсі; гадаю, він почув, як я зачиняв двері. Сміхота, як він зістрибнув на сходовий майданчик, коли я несамовито кинувся до нього. Він люто на мене зиркнув, коли я проходив повз нього; дверима я грюкнув так, що весь будинок здригнувся. Домовласник перемістився на мій поверх, повагався, а тоді спустився вниз. Відразу потому я продовжив готуватись до досліду.

Того вечора все було готово. Поки я ще сидів під хворобливим, снодійним упливом ліків для знебарвлення крові, хтось почав стукати в двері. Потім це припинилося; було чути, як віддаляються кроки, повертаються — і стукіт знову відновився. Робили навіть спробу проштовхнути щось під двері — якийсь блакитний папірець. Але я в нападі гніву підвівся і різко відчинив двері навстіж. «І що тепер?» — запитав я.

Це був домовласник з повідомленням про виселення чи щось таке. Він простягнув його мені, зачудовано поглянув на мої руки — і підвів погляд на моє обличчя.

Якусь мить він витріщався на мене. Потім нерозбірливо скрикнув і впустив на підлогу свічку разом з повідомленням, і навпомацки рушив темним коридором, щоб спуститись униз. Я зачинив двері, замкнув їх на замок і підійшов до дзеркала. І збагнув, щó ж його так нажахало… Моє обличчя було білим — білим наче камінь.

Відчуття були страхітливі. Я не очікував таких страждань. Це була ніч нестерпного болю, нудоти й безтямності. Я зціпив зуби, однак шкіра палала, все тіло було, мов у вогні; я лежав, як мертвий. Отоді я збагнув, чому кішка так нявкала, аж доки я не застосував хлороформ. На щастя, я мешкав у своїй кімнаті сам, без прислуги. Були моменти, коли я ридав і стогнав, і розмовляв сам із собою. Але я тримався… Нарешті я знепритомнів і прокинувся поночі, дуже кволий.

Біль минув. Я гадав, що вбиваю себе, і мені було байдуже. Я ніколи не забуду того світанку і того жаху, котрий я відчув, побачивши, що мої руки стали схожі на тьмяне скло; страшно було спостерігати, як протягом дня вони дедалі прозорішають, і хай скільки я стуляв свої прозорі повіки, крізь них було видно нездоровий безлад у моїй кімнаті. Мої кінцівки оскляли, кістки й артерії поблякнули, зникли, і в останню чергу зникли крихітні білі нерви. Я скреготів зубами, але тримався до кінця. Нарешті залишилися тільки мертві кінчики нігтів, бліді й білі, і коричнева фарба від якоїсь кислоти на пальцях.

Важко я підвівся з ліжка. Спершу я був таким незграбним, як сповите немовля… ступаючи ногами, котрих я не бачив. Я ослаб і дуже зголоднів. Підійшовши до дзеркала для гоління, я поглянув на ніщо, на порожнечу — тільки позаду сітківки очей ще залишився тьмяний пігмент. Довелося, тримаючись за стіл, притиснутися чолом до дзеркала.

Тільки зусиллям