Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

Весь ранок я спав, натягнувши на очі простирадло, щоб не бачити світла, а десь опівдні мене знову збудили стукотом у двері. Сили повернулася до мене. Я присів, дослухався і почув шепіт. Якомога тихіше я підскочив на ноги, щоб розібрати апарат і розкидати кімнатою відокремлені його частини з метою знищити всі вказівки на його застосування. За хвилину стукіт відновився, і мене почали гукати — спершу домовласник, а тоді ще два голоси. Щоб не марнувати часу, я їм відповів. Мені в руки потрапило якесь невидиме лахміття і подушка, і я відчинив вікно і скинув їх на покришку цистерни. Тільки-но вікно відчинилося, за дверима почувся важкий гуркіт. Хтось намагався виламати замок. Але міцні засуви, котрі я пригвинтив за декілька днів до того, витримали. Це і перелякало, і розлютило мене. Затремтівши, я почав похапцем збиратися.

Просто посеред кімнати згріб докупи непотрібний папір, солому, упаковку тощо і ввімкнув газ. На двері посипалися важкі удари. Я не міг знайти сірників. Від гніву я вгатив кулаком по стіні. Знову зменшив газ, виліз у вікно і став на покришку цистерни, дуже тихо опустив віконну раму і присів, невидимий, у безпеці, тремтячи від люті, та приготувався спостерігати за подіями. Я побачив, як розколовся одвірок, і вже за мить зламалися скоби засувів; гості стали на порозі. Це був домовласник і два його пасинки, міцні юнаки двадцяти трьох чи чотирьох років. Позаду них маячіла стара карга з нижнього поверху.

Можете уявити їхній подив, коли вони побачили, що кімната порожня. Один з юнаків одразу кинувся до вікна, відчинив його і почав роззиратися. Його широко розплющені очі на бородатому обличчі з товстими губами були за крок від мене. Я мало не зацідив йому в недоумкуватий писок, але стримав стиснений кулак. Хлопець дивився просто крізь мене, так само як і інші, коли вони приєдналися до нього. Нарешті старий відійшов і зазирнув під ліжко, а тоді вони всі кинулися до шафи. І заходилися сперечатися на суміші їдишу й кокні. Кінець кінцем вони дійшли висновку, що я їм не відповідав — це їм почулося. Мій гнів змінився незвичним піднесенням, тільки-но я сів за вікном і почав спостерігати за четвіркою, оскільки стара пані також увійшла, з підозрою роззираючись, мов кицька, намагаючись розкрити загадку моєї поведінки.

Старий, наскільки я зміг зрозуміти його місцеву говірку, погодився з пані, що я вівісектор. Сини перекрученою англійською заперечували, що я електрик, посилаючись на генератор і випромінювачі. Всі хвилювалися, що я можу повернутися, хоча згодом я виявив, що вони замкнули на засув парадні двері. Стара пані нишпорила у шафі й під ліжком, а один з молодиків відсунув заслінку і заходився оглядати димар. На сходовому майданчику з’явився один з пожильців, вуличний торговець, що ділив з різником кімнату навпроти. Його запросили до мене в кімнату й почали незв’язно розповідати, що тут трапилося.

Мені спало на думку, що коли випромінювачі потраплять у руки тямущих освічених людей, то можуть забагато розповісти, і тому, дочекавшись слушної нагоди, я заліз у кімнату і скинув один з генераторів з другого, на якому той стояв, таким чином розбивши обидва прилади. Після цього, поки гості намагалися пояснити несподіваний розгром, я обережно вийшов з кімнати і тихенько спустився сходами.

Зайшовши у вітальню, я почекав, поки всі зійдуть униз. Невдовзі вони прийшли, досі сперечаючись і роблячи різні припущення. Вони були трохи розчаровані, що не вдалося знайти нічого жахливого, а ще спантеличені, адже не знали, чи законно вчинили щодо мене. Потім я знову прослизнув у свою кімнату та, взявши коробку сірників, підпалив купу паперу та сміття: підклавши туди ще стілець і постільну білизну, за допомогою каучукової трубки я запалив газ і, попрощавшись із кімнатою, востаннє залишив її.

— Ви підпалили будинок! — вигукнув Кемп.

— Так, я підпалив будинок. Це був єдиний спосіб замести сліди… а будинок, понад усякий сумнів, був застрахований. Я тихо відсунув засуви парадних дверей і вийшов надвір. Я був невидимий, і тільки зараз почав усвідомлювати, яку надзвичайну перевагу це мені надавало. Голова вже була переповнена шаленими й дивовижними планами, котрі я тепер міг безкарно втілити.

Спускаючись униз, я вперше відчув несподівану незручність через те, що не міг бачити власних ніг: двічі спіткнувся і дуже незграбно замикав засув. Однак якщо не дивитися на землю, по рівній поверхні вдавалося пройти досить добре.

Я перебував, можна сказати, у піднесеному гуморі. Почувався зрячим у місті сліпих, з м’якими ступнями й безшумним одягом. Я відчув шалене бажання насміхатися з людей, лякати їх, плескати чоловіків по спині, скидати з них капелюхи і, певна річ, насолоджуватися своєю надзвичайною перевагою.

Та ледве я вийшов на вулицю Грейт-Портленд (кімнату я винаймав біля великої мануфактурної крамниці), як почув брязкіт — і хтось сильно вдарив мене ззаду; обернувшись, я побачив чоловіка з кошиком сифонів з содовою водою — він здивовано втупився у свою ношу. Хоч удар завдав мені болю, від подиву чоловіка мені непереборно закортіло голосно розсміятися. «Біс у кошику», — сказав я і раптом викрутив кошик з його рук. Він одразу відпустив свою ношу, і я почав розмахувати нею в повітрі.

Але якийсь телепень-візник, що стояв біля шинку, несподівано кинувся до кошика, випростаними пальцями боляче зачепивши мене під вухом. Я відпустив ношу, і кошик упав на візника — і тут з криками й тупотом навколо мене з крамниць почали вискакувати люди, машини зупинялися, і я усвідомив, щó сам собі накоїв, і, проклинаючи свою примху, відступив до вікна крамниці та приготувався викручуватися з халепи. От-от я б уклинився у натовп — і мене б обов’язково викрили. Я штовхнув різникового хлопчика, котрий, на щастя, не обернувся поглянути на порожнечу, яка відштовхнула його убік, і заховався за берлином візника. Не знаю, як вирішилася справа, бо я