Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

ховає волоцюга. Ви мусите його вистежити. Слід дістати записники. Головна ідея полягала в тому, щоб розмістити прозорий предмет, коефіцієнт заломлення якого потрібно знизити, між двома центрами випромінювання ефірної вібрації, — про неї я розповім вам пізніше. Ні, то не ті рентгенівські вібрації… Я не знаю, чи хтось описував те, про що я кажу. Хоч це і цілком очевидно. Мені потрібні були два невеликі електричні генератори, які я запускав за допомогою дешевого газового двигуна. Для свого першого експерименту я використав клаптик білої вовняної тканини. То була найдивніша у світі річ — спостерігати мерехтливі спалахи м’якої білої тканини, а потім стежити, як вона знебарвлюється, наче кільце диму, і зрештою зникає.

Я майже не вірив, що мені вдалося це зробити. Я поклав руку на порожнечу — і відчув цупку, як і раніше, річ. Незграбно її помацав — і вона впала на підлогу. Потім був клопіт знайти її.

І тут відбулося дещо цікаве. Я почув позаду нявкання і, обернувшись, побачив худу білу кицьку, дуже брудну, — вона сиділа за вікном, на покришці цистерни. Мені дещо спало на думку. «Для тебе все готово», — промовив я і підійшов до вікна, відчинив його і тихенько її покликав. Вона ввійшла, муркочучи… бідолашна тварина вмирала з голоду, і я дав їй трохи молока. Всі харчі я тримав у шафі в кутку кімнати. Після цього кицька покружляла кімнатою, обнюхуючи все навкруги, вочевидь, почуваючись уже як удома. Невидимий клаптик тканини трохи її засмутив; ви б тільки бачили, як вороже вона до нього поставилася! Але я зручно вмостив її на подушці на своєму ліжку. Дав їй трохи масла, щоб вона далася себе помити.

— І ви зробили над нею дослід?

— Так. Але давати киці зілля — це не жарти, Кемпе! І дослід не вдався.

— Не вдався?

— Через дві деталі — через кігті, а ще через пігмент — як його? — на задній стінці ока кицьки. Знаєте?

— Tapetum.

— Так, tapetum. На нього не подіяло. Потому як я дав киці зілля, щоб вибілити кров, і зробив інші маніпуляції, я дав тварині опіум і поклав її разом з подушкою, на якій вона спала, на апарат. І потому, як усе знебарвилось і зникло, залишились тільки дві маленькі цятки — очі.

— Дивно!

— Я не можу цього пояснити. Кицька була замотана і знерухомлена, певна річ — я вчинив так для її безпеки; але вона прокинулася ще затуманеною, пригнічено нявкала, і я почув, як хтось стукає в двері. Виявилося, що це літня жінка з нижнього поверху, яка підозрювала мене у вівісекції… отупіла від пияцтва стара, яка в житті тільки те й робила, що дбала про білу кішку. Приспавши кицьку хлороформом, я відчинив двері. «Це я часом не кішку чула? — запитала жінка. — Мою кішку?» — «Її тут немає», — відповів я дуже ввічливо. Вона вагалась і намагалася зазирнути до мене в кімнату, яка, понад усякий сумнів, здавалася їй дивною — з голими стінами, вікнами без фіранок, ліжком на колесах, з вібруючим газовим двигуном, з джерелом світла і слабким неприємним запахом хлороформу в повітрі. Це повинно було вгамувати жінчину цікавість, і вона зрештою вийшла.

— Скільки часу на це потрібно? — запитав Кемп.

— Три або чотири години — якщо це кішка. Останніми знебарвлюються кістки, сухожилля та жир, а також кінчики забарвленого волосся. І, як я вже казав, задня стінка ока, щільна райдужна речовина, взагалі не знебарвлюється.

За вікном уже давно була ніч, коли я завершив свій дослід, і нічого не було видно, крім невиразних очей і пазурів. Я заглушив газовий двигун, поспівчував тварині й погладив її. Вона була досі непритомною, тож я, дуже втомлений, залишив її спати на невидимій подушці й сам ліг у ліжко. Однак мені не спалося. В голові пролітали незв’язні думки, я знову і знову обмірковував свій дослід, а тоді почав поринати в сон, і навколо мене все ставало невидимим і зникало — аж до землі, на якій я стою, — і я почав падати, як буває в нічному кошмарі. Десь о другій годині ночі кицька знову занявчала. Я намагався заспокоїти її, розмовляючи з нею, а потім вирішив випустити надвір. Пам’ятаю, який я був уражений, коли, запаливши світло, побачив самі тільки круглі очі, що світилися зеленим… а навколо них нічого. Я хотів дати кішці молока, але його не виявилося. Вона ніяк не замовкала — сиділа і нявчала біля дверей. Я спробував спіймати її і виставити за вікно, але вона втекла. Її нявчання долинало з різних кутків кімнати. Зрештою я відчинив вікно і заметушився. Гадаю, вона таки вийшла. Більше я її ніколи не бачив.

А потім — не уявляю чому — я знову пригадав батьків похорон, і гнітючий вітряний пагорб, і я лежав без сну, аж поки не настав день. Я зрозумів, що заснути не вдасться, і, зачинивши по собі двері, пішов блукати ранковими вулицями.

— Ви ж не хочете сказати, що десь на волі ходить невидима кицька! — вигукнув Кемп.

— Якщо її не вбили, — озвався Невидимець. — Чому б і ні?

— Чому б і ні? — перепитав Кемп. — Не хочу вас перебивати.

— Дуже ймовірно, що її вбили, — сказав Невидимець. — Я знаю, що за чотири дні після досліду вона ще була жива і сиділа під ґратами на вулиці Грейт-Тичфілд — біля того місця зібрався натовп, намагаючись побачити, звідки лунає нявчання.

Майже хвилину він знову сидів мовчки. Потім різко провадив:

— Я дуже яскраво пам’ятаю ранок перед власною переміною. Мені потрібно було піти на вулицю Грейт-Портленд. Пригадую казарми на вулиці Олбані, і солдатів на конях; нарешті я вийшов на вершину Примроуз-гілл. Був сонячний січневий день — один з тих сонячних морозних днів, що бувають перед снігом. Мій стомлений мозок намагався осягнути моє становище, скласти план дії.

Я здивовано виявив, що, опинившись за крок від цілі, не зрадів. Я перепрацювався; постійний стрес протягом майже чотирьох років безперервної роботи