Читати книгу - "На далеких берегах"

Він відклав бумажник і підійшов до пораненого. Мехті зробили укол кофеїну й камфори, та він не поворухнувся, пульс ледве прощупувався, на лобі виступив рясний холодний піт.

Натренованому й загартованому тілу Мехті невистачало основного — крові.

Сергій Миколайович важко підвівся з стільця, повільно підійшов до лікаря.

— Кепсько? — пошепки спитав він.

Лікар непевно похитав головою.

— Ще укол! — сказав він сестрам і взяв полковника під руку. — Ходімо!

Вони вийшли.

Серед партизанів, що заповнили зал, запанувала тиша. Всі напружено, запитально дивилися на лікаря і полковника.

— Дивна річ, — вигукнув лікар. — Скільки років практикую, а ніяк не можу звикнути до запаху ліків, полковнику. Якщо часто не виходжу на свіже повітря, вночі обов'язково болить голова.

Партизани здивовано перезирнулися між собою, не знаючи, очевидно, як зрозуміти такі прозаїчні міркування лікаря. Хіба можна про це думати зараз, коли за дубовими дверима Михайло бореться з смертю! А що Михайло в небезпеці, вони знали, інакше не принесли б його, непритомного, в кімнату лікаря, полковник не лишався б там, а приєднався б до Ферреро й сотні партизанів, які прочісують кожен кущик довкола, шукаючи начальника штабу, не відмахнулася б від них сестра, що вибігла під час операції. Вона навіть змахнула на ходу зрадливу сльозу. Спитати? Але як спитати, коли лікар і полковник не хочуть навіть поглянути в їхній бік!

— Йому погано? — наполегливо повторив полковник.

— А командир не повернувся? — в свою чергу голосно спитав лікар.

— Ні, інакше він одразу прийшов би до вас, — нетерпляче сказав полковник і знову стиха додав: — Погано йому, питаю?

Вони ввійшли в будуар. Лікар зупинився. Тут нікого не було, і він чітко сказав:

— Йому погано. Втрата крові… Я б зробив вливання, але вчора ми витратили останній грам із запасів консервованої крові.

— Перелийте мою, — не задумуючись, запропонував полковник.

— А ви пам'ятаєте свою групу?

— Н-ні…

— В тім-то й справа. Групу Михайла я знаю, перша. І я повинен бути певен, що вливаю йому також першу. А лабораторії під руками нема. І нема консервованої крові.

— Донор знайдеться, — сказав полковник після паузи.

Він рішуче пішов у зал. Лікар хотів іти за ним, але помітив у напівтемряві дівчину, яка забилася в куток.

— Анжеліко! — здивовано гукнув він. — Що ти тут робиш?

— Я… — Анжеліка здригнулася. — Я… я нічого. Просто сиджу тут. Так, просто сиджу.

Сама того не помічаючи, вона заламувала пальці рук, кучері її були розпатлані, губи тремтіли…

— Я можу піти, якщо тут не можна… — квапливо промовила дівчина.

— Сиди, сиди, — сказав лікар.

Та Анжеліка пішла слідом за ним до залу. В залі полковник пояснював партизанам, що зібралися:

— Михайлові треба влити кров. Хто хоче віддати свою? Але тільки якщо в нього точно перша група!

— У мене перша! — радо подався вперед здоровань-болгарин у модному пальті, занадто вузькому, як на нього, підперезаний солдатським поясом.

— Чому ж це в тебе? — обурився Сільвіо. Він поправив кобуру свого маузера, що зсувалася набік. — У мене кров одразу скипається. Перший сорт!..

— Ну, знаєте, — перебив смаглявий Анрі Дюез, — коли вже на те пішло, то кров треба брати в мене. Ми обидва з півдня.

Але він одразу ж спохватився й замовк: безглуздо пропонувати кров, коли знаєш, що тебе підкошує туберкульоз.

— Кров буває різна й на півдні, — сварливо огризнувся худий старик-кухар. — Я старий, сама шкіра та кістки, зате кров у мене гаряча, нею тільки й живу!..

Сергій Миколайович, піднявши руку, зажадав припинити ці палкі суперечки.

— Тихше, товариші, — сказав лікар. — Полковник правильно каже: треба твердо знати групу своєї крові. Ви, наприклад, звідки знаєте? — звернувся він. до болгарина.

— Років за два до війни я лежав у лікарні, й мені робили аналіз.

— Отже, ви хворіли? А на яку хворобу?..

Та не встиг болгарин відповісти, як наперед виступив Вася — він щойно вийшов з кімнати і, почувши, про що йде мова, миттю опинився біля полковника:

— Сергію Миколайовичу! — благально вигукнув він і одразу ж почав засукувати рукав. — У мене брали кров німці. Консервували! Якраз перед… ну, перед тим, як нас забрав сюди Мехті. Я точно знаю: перша в мене!

— Ходімо! — наказав лікар і легенько штовхнув його вперед.

Супроводжувані полковником, вони пішли в кімнату, де лежав Мехті.

Принишклі партизани розступилися. Хоч-не-хоч, довелося примиритися з тим, що поталанило саме цьому юнакові.

— Спасибі вам, товариші, — тепло подякував партизанам Сергій Миколайович.

Вася нічого не чув. Раптом настало дивне заспокоєння. До цього він хвилювався, мучився від непевності. А тепер знав: він увійде до кімнати, його кров увіллють Мехті, і Мехті стане краще. Він засне, потім видужає, і вони знову будуть разом.

Вася навіть підбадьорливо хитнув головою Анжеліці, коли проходив повз неї.

Анжеліка була в такому стані, коли здається, що все бачиш мов крізь туман, погано чуєш, а насправді гостро відчуваєш, схоплюєш кожну дрібницю, і нема тільки сил зв'язати ці дрібниці докупи і сприйняти їх так, як сприймаєш звичайно.

Анжеліка повільно пройшла через зал, сіла на вузьку довгу лаву біля стіни… Думки плуталися. Саме тоді як вона йшла до лави, лікар, мабуть, уже почав переливати Мехті Васину кров. Вона добре знала лікаря ще по Трієсту, він працював в амбулаторії в порту, був неквапливий, а проте встигав робити все дуже швидко. Тепер слід чекати одужання. А що як Мехті стане ще гірше?.. Анжеліці здалося, що вона провалюється в каламутну, холодну безодню. І від цього стрімкого падіння у неї перехопило подих. Минуло