Читати книгу - "На далеких берегах"

ще кілька хвилин, і їй удалося опанувати себе. Вона всією істотою повставала проти думки, що може трапитися щось погане. Мехті повинен жити, він не може не жити!.. Він дивитиметься на неї своїми променистими, усміхненими очима з-під припухлих повік; обніме її дужою, впевненою рукою, притулиться щокою до її щоки. Але чому вона уявляє Мехті обов'язково поруч з собою, Мехті, який дарує їй ласкавий погляд, обнімає її?

Анжеліка не замислювалась над цим питанням, а коли б подумала про це, то злякалася б незнаного, владного почуття, яке бурхливо нахлинуло на неї.

Вона довго сиділа на лаві, зігнувшись і опустивши голову на руки.

Раптом хтось сів коло неї. Це був Вася, — вона й не помітила, як він підійшов до лави.

— Йому вже краще! — з полегшенням сказав Вася.

— Він опритомнів? — стрепенулася Анжеліка.

— Поки що ні, але пульс хороший, і дихає рівно. Лікар каже, що все буде гаразд….

Вася почував себе зараз так легко, що тіло стало невагомим; він зовсім не відчував ніг, взутих у важкі черевики, а коли махав руками, то йому здавалося, ніби він махає крилами. Та справжнє відчуття польоту прийшло до нього потім, через хвилину, коли Анжеліка обхопила його лице гарячими долонями й міцно поцілувала.

Вася поклав руку на плече дівчини, але не наважився відповісти їй тим самим. Він зажмурив очі й притис свою біляву голову до грудей Анжеліки.

Голова паморочилась — чи то від щастя, чи від кволості: він віддав багато крові… Солодка, незборима млість розморила Васю. Голова його поволі сповзла Анжеліці на коліна, і він заснув.

На паркетній підлозі з'явилися й почали поступово більшати дві видовжені тіні. Ось вони зникли й за мить виросли знову…

По спустілому залу розмірено ходили туди й сюди два чоловіки, і по їхніх спотворених тінях Анжеліка, звичайно, не могла визначити, що то командир бригади Ферреро й Сергій Миколайович.

Обидва — і Ферреро і його заступник — були стурбовані й похмурі.

— Я розподілив людей на десять груп, але жодна з них не знайшла й сліду Карранті. Мов крізь землю провалився! — розвів руками Ферреро.

— Він, мабуть, спустився вниз урвищем, — висловив припущення Сергій Миколайович.

— Очевидно. Але там ми також не знайшли ніяких слідів. Взагалі, так чи інакше, але цей мерзотник утік, — сердито закінчив Ферреро.

Одежа його була мокра, грязюка обліпила штани, чоботи, кожушок. Розкішний лівий вус Ферреро розкрутився, в куточку рота стирчала незмінна люлька.

На доброму й лагідному обличчі Сергія Миколайовича позначилися жовна.

— Мехті краще. Небезпека минула. Тепер треба відвернути небезпеку від бригади, — багатозначно сказав він.

— І це треба зробити сьогодні ж! Завтра Карранті з'явиться в Трієсті, і фашисти знатимуть про нас багато подробиць, відомих Тільки мені, тобі й начальникові штабу. Ех, негідник, потрапив би він до моїх рук!

Ферреро ніяк не міг заспокоїтись.

— Нічого не поробиш, треба звідси йти, — промовив Сергій Миколайович.

— Ходімо до карти, полковнику, — зітхнув Ферреро: — Треба йти в далекі ліси, міняти зв'язок, лінії постачання. Карранті ще заллє нам за шкуру сала. Вір моєму слову, полковнику!

— Вірю. Ходімо, — сказав полковник, його все ще не покидали глибокі роздуми.

Другого ж дня пізно ввечері лікареві довелося розпочати обладнання свого «медичного кабінету» в жалюгідному наметі, нашвидку зіп'ятому з соснових гілок і широких кусків прорезиненої палаткової тканини на краю невеличкої галявини, в суворому дрімучому лісі.

Роботи в нього було по зав'язку: після снігопаду, морозу, дощу несподівано настала відлига — льодяна кірка, що покривала землю, перетворилася в сльоту, і серед партизанів, які зробили три багатокілометрових переходи з короткими привалами прямо на голій землі, були простуджені. Чимало з них, звиклі до всіляких злигоднів і випробувань, трималися на ногах. Але кілька чоловік занедужали настільки серйозно, що потребували постільного режиму. Разом із хворими й пораненими, які ще до цього були під наглядом медичних працівників бригади, нові хворі утворили цілий похідний госпіталь. Госпіталь пересувався спочатку на грузовиках, повозках і навіть на спеціальній санітарній машині, захопленій у німців під час одного з рейдів; але Ферреро завів людей у такі непрохідні нетрі, що грузовики й санітарну машину довелося незабаром замаскувати й покинути в лісових хащах, а хворих покласти на саморобні носилки і нести на плечах. Тільки Мехті та ще двох-трьох партизанів, які були в дуже тяжкому стані, поклали на скрипучі вози, що їх повільно тягли мули.

На галявині стояла приземкувата мисливська халупка: в ній можна було розмістити чоловік десять, і Ферреро наказав негайно спорудити кілька наметів для хворих.

Сергій Миколайович дивувався з невичерпної енергії командира: громіздкий і шумний, Ферреро встигав розвідати місцевість і підбадьорити відсталих, перевірити пости й вислухати скарги кухаря, вивчити карту, розподілити патрони й подумати про хворих.

Полковник вирішив усе-таки хоч трохи відпочити: він ліг під деревом і закутався в бурку.

А командир накинувся на Сільвіо за те, що він сидить з Васею біля повозки й теревенить з Мехті, в той час як хворому треба спати. Потім Ферреро покликав ординарця й кудись із ним побіг.

Прокинувшись, Сергій Миколайович приєднався до партизанів, які ставили навколо мисливської халупи брезентові намети.

Ні шелесне вітрець. Повітря нерухоме, тепле, вологе. З гілок сосен падали важкі краплі. Під ногами чавкала грязюка. Непомітно, але вперто спускався туман; зблизька він не густий, ледве відчутний, а глянеш далі — і починає здаватися, що над табором висить велетенська ватяна ковдра, краї якої прямо перед тобою.

В надвечірній тиші чути лункі удари сокир по стовбурах сосен, мукання корови, неквапливу розмову людей.

Партизани лаштувалися отаборитися в лісі. Вони наносили в ями хмиз і ставили на вогнища триноги з чайниками, які ще вчора спочивали в мармурових камінах вілли; розправляли на землі голчасті віти й розстилали на них ковдри, копали землянки, торували крізь хащі стежки до схилу сусідньої гори, звідки добре було видно місцевість і де треба було розставити