Читати книгу - "На далеких берегах"

Карранті й Мехті порівнялися.

— Буде нарада? — дзвінко спитав Мехті.

— А полковник повернувся? — спитав його в свою чергу Карранті. Йому довелося зараз покликати на допомогу все своє самовладання.

— Кажуть, повернувся. Я йшов якраз униз, щоб побачитися з ним.

Карранті подивився в обличчя Мехті.

На губах Мехті грала посмішка, а погляд був допитливий, трохи гидливий, і в глибині його таїлась така ненависть, що Карранті до кінця зрозумів: він не помилився, вони все знають. Він посміхнувся через силу і якимсь напруженим голосом запропонував:

— Ходімо разом?

— Ходімо, — сказав Мехті, і Карранті відчув полегшення.

Вони пішли поруч. У коридорі не було нікого.

Карранті непомітно опустив руку в кишеню. І раптом він щосили штовхнув Мехті в бік. Мехті втримався на ногах, але Карранті встиг замахнутися правою рукою і всадив йому ніж між лопатки. Мехті безгучно відхилився до стіни й почав сповзати на підлогу…

Карранті схилився над ним. Не дихає… Тоді він круто повернувся, пробіг коридор, трохи не скотився вниз по бокових сходах і штовхнув двері, що вели до задніх прибудов вілли. А в цей час тишу розрізав різкий свист. Він доносився з коридора…

Перед Карранті виріс вартовий, який ходив звичайно біля сарая. Ще секунда — і він би не зміг уже втекти. Якимсь чудом Карранті встиг вихопити пістолет, не дивлячись, вистрілив у вартового й кинувся тікати стежкою, що вела в гори. Йому допомогли на цей раз кмітливість і лють звіра, що потрапив у пастку: сила його була силою, що її додає тільки відчай.

… Сергій Миколайович, Ферреро й ще кілька партизанів піднімалися сходами. Почувши свист, вони кинулися в коридор. Полковник перший побачив Мехті, який лежав у коридорі біля стіни, ослаблий, знесилений. Тепер йому вже зовсім легко було прикинутися мертвим…

— Перевірити всі виходи! — наказав Ферреро. — Обшукати скрізь!

Голос його був громовим, а Сергію Миколайовичу він здався тихим і далеким.

У коридорі засвітили світло. Полковник підняв з підлоги й притиснув до себе позбавлене ознак життя тіло Мехті. Підбіг лікар у білосніжному халаті, сестри.

Вони зупинилися перед Сергієм Миколайовичем. Лице полковника не було спотворене ні болем, ні стражданням, але він тримав Мехті так, як батько тримає вбитого сина, як брат тримає свого брата.

Мехті — голий до пояса — лежав лицем униз на вузькому столі, покритому простинею.

Над столом висіла кругла гасова лампа, затінена картонним щитком. На високій табуретці, що стояла поряд, лежав розкритий чемоданчик з крокодилячої шкіри, наповнений хірургічними інструментами, що холодно поблискували; біля табуретки лежало дві полотняні сумки з вишитими на них хрестами; колись ці хрести були червоними, а тепер вилиняли і майже зливалися з кольором полотна.

В кутку кімнати, на розкішному круглому столику з химерно вигнутими ніжками, очевидно призначеному для інтимних чаювань господарів вілли, горіли голубуватим полум'ям кілька спиртівок, у нікельованих стерилізаторах булькала вода.

До стіни була прибита звичайнісінька кухонна полиця, заставлена в кілька рядів різноманітними банками, склянками, пакетами, бинтами, шприцами.

Партизанський лікар був цілком задоволений з цих вигод — не часто були в нього навіть такі: бригада жила неспокійним, кочовим життям… Здебільшого йому доводилося влаштовувати свій лікарський кабінет у глибокій вогкій землянці або дощаній сторожці лісника, а то й просто під деревами в лісі… Не раз прочищав він осколкову рану на черепі, ампутував кінцівки або витягував осколки розривних куль з живота в таких фантастично неймовірних умовах, що коли б лікар опинився в таких умовах у довоєнні роки, він не наважився б розрізати звичайнісінький чиряк. Лікар, на щастя, належав до тих непоправних оптимістів, які завжди вважають, що лихо не без добра: він ні на що не скаржився і спокійно занотовував у товсту конторську книгу найцікавіші випадки з своєї бурхливої медичної практики останніх років, потай сподіваючись, що коли буде покінчено з фашизмом, йому вдасться прочитати не одну цікаву лекцію перед товаришами по роботі або студентами.

Він не скаржився б і сьогодні, коли б йому не так заважали. Медсестра присунула Сергію Миколайовичу крісло, і з тієї хвилини, як Мехті поклали на стіл, полковник не залишав кімнати.

На підвіконні, обхопивши руками коліна, примостився Вася.

За дубовими дверима, що вели в сусідній зал, і за вікнами, що виходили в двір, товпилися партизани.

Щоправда, Сергій Миколайович сидів мовчки, проте лікар весь час відчував на собі його тривожний, вичікувальний погляд. Мовчав і Вася. Він тільки часто схоплювався з місця, поки лікар зашивав рану Мехті, а зараз у нього такий пригнічений вигляд, що хочеться нагримати на нього. Двері дубові, вікна щільно завішені, але все-таки було чути кроки, приглушені голоси, уривчастий шепіт… Усе це заважає: лікареві ніби стараються нагадати, що перед ним лежить їхній улюбленець — Михайло. Невже вони думають, що лікар менше, ніж вони, любить цього відважного юнака з чистою і ніжною душею? Знали б вони, як тяжко зараз лікареві. Кепські справи у Мехті. Дуже кепські. Він, очевидно, був насторожений, коли йшов з Карранті, і таки встиг вивернутися, удар вийшов ослаблений, проте ніж глибоко ввійшов у тіло між шостим і сьомим ребром. За весь час Мехті опритомнів лише один раз. Розплющив очі, прошепотів: «Болить…» і знову втратив свідомість….

— Підтримуйте серце! — похмуро кинув лікар.

Обидві сестри заметушилися біля пораненого. Лікар пройшов до столика з гнутими ніжками — коло нього на підлозі лежали світер, спідня сорочка, шаровари Мехті, усі в крові. Сестра уже встигла витягти з кишені потертий бумажник, з якого виглядав краєчок невеличкого фото в кров'яних плямах, ручку-самописку, сигарети й склала ці речі на підвіконні, поряд з поясом і пістолетом Мехті.

Лікар витер хусткою бумажник і фото. З фотографії дивився усміхнений Мехті — він