Читати книгу - "Знайти і затримати"

— Миколо, відправ товариша Старинця попутною машиною до поста ДАІ, — сказав Махов. — Хай їде додому.

Пес, тремтячи від збудження, ткнувся носом у траву й потягнув за собою Кузьменка. Скорич, Махов і я стояли на узбіччі й стежили за ними. Букет побіг вздовж лісосмуги до міста і через сто метрів заметушився, не знаючи, куди йти. Сліду не було. Тоді Кузьменко завернув його назад, і він помчав попід лісосмугою, припадаючи носом до землі. За кроків п'ятдесят від нас несподівано шарпнувся до дерев, і ми перемайнули через кювет.

— Олексо, стій! — приглушено крикнув Скорич. — Не забувай — у них зброя. Не поспішай.

Букет, стримуваний Кузьменком, повів нас у глиб лісосмуги. Ми насторожено просувалися вперед. У просвіті між молоденькими акаціями жовтіло поле, всіяне копицями соломи. Букет рвався туди. Ми зупинилися. Невже сховались у соломі, на відкритому місті? Я поповз до краю поля і, маскуючись за розложистим лопухом, почав оглядати стіжки.

Спокійно походжали ворони, визбируючи зерно. Нічого підозрілого. На дорозі до ферм маячили постать пастушка і його ряба корова з телятком. Стривай! Як же він проґавив Шакулу й Філона, коли вони виходили з лісу? Мабуть, слідкували за ним і вибрали вдалий момент. Прямо перед собою, за лопухом, у стерні, побачив глибокий, чіткий, слід. Обережно помацав його. Свіжий. Підповзли Махов, майор і Кузьменко. Я мовчки показав їм на слід. Гліб ствердно кивнув.

— В якій? — пошепки запитав.

— Не знаю.

Перша копиця метрів за двісті, а навскоси, праворуч, до шляху на ферми, друга, далі ще одна… Я налічив найближчих сімнадцять. У котрій з них?

— Пущу Букета, — сказав Кузьменко. — Що тут думати?

— Ти що, Олексо?! — Мені було шкода пса. — Застрелить або заріже.

— Так, слухайте мене, — заговорив Скорич. — Зліва направо кожному по шість копиць для стеження. Починайте.

Якщо вони в соломі, то недовго лежатимуть нерухомо. Однаково хтось заворушиться. І вони були певні, що за ними ніхто не стежить. Ех, коли б бінокль!.. У мене зажовтіло в очах від стерні…

Ворони хазяйновито розгрібали солому, наскакували одна на одну, б'ючись дзьобами. Он знялася зграйка й закружляла над копицею, збираючись опуститися на неї, та раптом із соломи виткнулась рука, і ворони із карканням шугнули вгору. Мені перехопило подих. Скорич подивився на мене.

— Ти бачив, Арсене?

— Угу.

— Де? Де? — збентежено запитав Кузьменко.

— Третя від грунтівки, — зорієнтував Гліб Олексу. Ми вже всі прикипіли поглядами до копиці…

— Щось чорніє в соломі, — сказав Кузьменко.

— То волосся Філона, — уточнив я. — А синє — сорочка Дриги.

— Зараз візьмемо, голубчиків, — нетерпляче заворушився Олекса. — Га, товаришу майор?

Скорич посміхнувся на запальність провідника. Я гарячково думав, як затримати грабіжників. Коли б не зброя, не було б ні ускладнень, ні ризику. Тринадцять патронів — не жарт. Шакулі вже нічого втрачати: свій вирок він знає. Що йому тепер чиєсь життя?

— Слухайте: ви сідайте в «газик» — і на польову дорогу, а потім зненацька, на повній швидкості до копиці, а я звідси, з тилу… — запропонував Кузьменко. — Він і не стямиться.

— Ні, Олексо, ні, — заперечив Махов. — У комусь та застрягне куля.

— Дійсно, це не вихід, — погодився я.

— Тоді… оточити їх і підпалити ракетою чи трасуючими… — не здавався кінолог.

— Так спалимо всю колгоспну солому, — відбувся жартом майор. — І на феєрверк збіжиться все село.

— Викликати бронетранспортер або танк, — подав нову ідею Олекса.

— Їх треба брати руками. Руками, лейтенанте, — розважливо мовив Дмитро Юхимович. — І без глядачів, з найменшим ризиком.

Майор мав рацію: Шакула не розгубиться й встигне комусь вліпити кулю. З ним би віч-на-віч… Але як виманити його із соломи? А може?.. Я аж засміявся.

— Ти чого? — здивувався Гліб.

— Бачите ферми? — спитав. — Скоро вечірнє доїння.

— А, сховатися між коровами й підкрастися до них, — підхопив Кузьменко. — Непогано придумав. Я — за.

— Не те, Олексо, — охолодив його запал і виклав свій план.

Скорич і Махов уважно вислухали. Кузьменко скинув кашкет і витер спітнілий лоб.

— Значить, пастка на колесах… — сказав майор. — Але й для тебе теж западня. Ризиковано, Арсене, ох і ризиковано.

— Впевнений, що обійдеться. Вибору у нас нема.

— На жаль, нема, — сумно погодився Гліб.

— І мене буде підстраховувати Олекса з Букетом, — додав я. — Головне, що опинюся з Дригою сам на сам. А транспорт йому потрібен.

— Шакула небезпечний при затриманні, — нагадав майор.

— Я все зважив і врахував.

Гліб підбадьорливо стиснув моє плече. Ми позадкували в глиб лісосмуги. Підвелися, коли кущі й гілля надійно затулили нас.

— Займай позицію, Олексо, і спостерігай, — наказав майор. — Пришлю тобі на допомогу хлопців із ДАІ. Помітиш якісь зміни — сповіщай по рації. Дій!

— Ні пуху, Арсене, — серйозно побажав мені Олекса.

Скорич, слідчий і я вибралися на дорогу. За кермом «газика» нудьгував Бунчук. Він запитливо глянув на мене.

— Знайшли, Миколо, сидять у соломі, — повідомив йому.

— Нарешті! — широко посміхнувся сержант. — Тепер їм амба. А де Кузьменко?

— Слідкує, — відказав майор. — Спинишся біля поста ДАІ.

«Газик» рвонувся, наче застояний кінь. Я відчував тривогу Скорича й Махова. Проте в цій ситуації хтось повинен ризикувати. Така моя робота. Я її вибирав сам. Був спокійний, непокоїло лише одне: аби не з'явилася на тій дорозі якась машина.

Махов і Скорич не докучали з розмовами — давали змогу зосередитись. Був вдячний їм за це, бо, щиро кажучи, мені не хотілося говорити. Не щодня, звичайно, ми ризикували, а коли траплялося, свідомо йшли на те і, як всі смертні, дорожили своїм життям. Тільки дурень і боягуз говорять, що нічого не бояться.

Ми