Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

Сьогодні чудовий день, світить сонце, розцвітають квіти. Лише дитинці голодно й холодно у цей день. Тичка занесе її в склад капітанів піску. Він молитиметься за неї, піклуватиметься, годуватиме своєю любов'ю. Хіба не видно, що богородиця не притискає хлопчика до себе, а простягає, ніби пропонує його Тичці? Він робить крок уперед. У крамниці тільки сама продавщиця, чекаючи на покупців, вона підфарбовує губи. Забрати дитинку буде зовсім неважко. Тичка збирається зробити рішучий крок, та його охоплює страх перед богом. І він зупиняється.

Він присягався богу, що крастиме лише заради їжі або коли це буде зумовлено законами банди, коли йтиметься про напад, запланований Педро Кулею. Тичка вірив, що зраджувати закони капітанів піску також великий гріх. А тепер він збирався вкрасти тільки заради того, щоб мати цю дитинку в себе, догоджати їй своєю любов'ю. Це був гріх, і він чинив його не задля того, щоб дістати їжу, зігрітися. Бог справедливий, і він покарає його, пошле у пекельний вогонь. Його тіло горітиме, руки його, що забрали немовля, горітимуть цілу вічність, якій не буде кінця. Немовля належало господареві крамниці. Але в господаря крамниці є стільки таких хлопчиків, і всі вони — товсті й рожеві, що він і не помітить пропажі одного, до того ж худого й замерзлого. Інші були загорнуті в блакитні шати, багато оздоблені. А ця дитинка — гола-голісінька, животик у неї мерз, вона була худенька, навіть скульптор поставився до неї немилостиво, і богородиця пропонувала її Тичці, немовля вільно лежало в неї у руках… У господаря крамниці стільки таких немовлят, стільки… Що він відчує, помітивши відсутність цього? Можливо, навіть не надасть цьому значення, посміється навіть, коли довідається, що в нього вкрали це немовля, яке ніяк не щастило продати і при погляді на якого набожні жінки, які заходили у лавку, говорили із жахом:

— Ні, тільки не цього. Він такий бридкий, прости господи… Тільки не цього… Ще й до рук діви Марії не притулений. Може на землю впасти… Цього ні…

І дитинка лишалася. Богородиця пропонувала її всім, хто йшов повз неї, але ніхто не хотів її взяти. Набожні жінки не хотіли тримати її у своїх молитовнях, де були божі немовлята, взуті у золоті сандалики і з золотою короною на голівці. Лише Тичка бачив, що дитинці хочеться їсти й пити, що їй також холодно, і він хотів забрати її з собою. Але в Тички не було грошей, він взагалі не мав звички купувати якісь речі. Тичка міг узяти її з собою, міг дати дитинці попоїсти, напитися, вдягтися, все це він зробив би з любові до бога. Але якщо він це зробить, бог покарає його, пекельний вогонь вічно пожиратиме його, палитиме йому руки, що взяли божого сина, і голову, якій спало на думку його вкрасти. Тоді Тичка згадав, що навіть недобра думка є гріхом. Навіть думати про крадіжку значить грішити. Німецький ченець казав, що він багато разів грішив, сам того не відаючи, бо грішив у думках. Тичка грішив, відчував, що грішить, він боявся бога й кинувся бігти, щоб не грішити більше. Але, пробігши трохи, зупинився на розі вулиці й почав роздивлятись інші вітрини — так він не грішив. Він засунув руки в кишені і почав думати про інше. Однак зараз, коли люди, повертаючись на роботу по обіді, проходили мимо нього, йому спало на думку, що невдовзі у крамницю повернуться інші продавці, і тоді вже не пощастить забрати дитинку. Вже не пощастить… І Тичка повернувся до крамниці, де продавались церковні товари.

Дитинка все ще була там, діва Марія пропонувала її Тичці. Годинник вибив першу годину. Зараз продавці повернуться. Скільки їх буде? Навіть якщо один, все одно крамниця така маленька, що неможливо буде забрати немовля. Мабуть, діва Марія каже йому, що коли він не забере дитинки зараз, то вже не зможе зробити цього ніколи. І напевно ж це вона, так, це вона примусила продавщицю зайти за завісу в глибині крамниці, й крамниця спорожніла. Та це діва Марія простягає дитинку Тичці й кличе його своїм ніжним голосом: «Візьми її і піклуйся про неї… Гарненько піклуйся».

Тичка наближається. Іде назустріч пеклу, карі божій, його голова й руки горітимуть протягом іншого життя, яке ніколи не закінчиться. Але він здригається, ніби проганяючи далеко геть це видіння, і бере дитинку, яку діва Марія йому віддає, притискає її до грудей і вибігає на вулицю.

Він не дивиться на немовля. Проте відчуває, що зараз, притулившись до його грудей воно посміхається і вже не відчуває ні голоду, ні спраги, ні холоду. Немовля посміхається так, як посміхалося негреня, котрому було всього кілька місяців, коли воно опинилося на складі, де Жоан Здоровило своїми величезними руками поїв його молоком з ложечки у той час, як Професор притискав його до своїх теплих грудей.

Так посміхнулось немовля…

Тоді ж Гульвіса розповів Педро Кулі, що в одному будинку на вулиці Граса є дивовижні золоті речі. Здається, господар дому колекціонер. Гульвіса чув від одного волоцюги, ніби в будинку є кімната, захаращена срібними й золотими виробами, за які в ломбарді можна одержати справжнє багатство. Надвечір Педро Куля пішов із Гульвісою поглянути на будинок. Це був елегантний сучасний особняк із садом, гаражем у дворі, простора оселя багатіїв. Гульвіса сплюнув крізь зуби і сказав:

— Подумати тільки, що в цьому палаці мешкають лише двоє старих!

— Удають з себе сміливців… — додав Педро Куля. Служниця відчинила парадні двері і вийшла в сад.

В холі, який їм стало видно, вони помітили картину на стіні, статуетки на столах. Педро Куля розреготався: