Читати книгу - "У країні ягуарів"

Праворуч схил дуже стрімкий. Він стає пологішим аж там — ген-ген унизу.

Гірський хребет заріс лісом, лише подекуди із зелені видніються голі скелі.

Гора біля вершини руйнується від часу. Але руйнування відбувається дуже повільно — за сотні тисяч років, може, на один метр. Час не квапиться, йому нікуди поспішати.

Внизу, під склепінням густих джунглів, вирує життя мільйонів живих істот, що борються за своє існування. А тут, на горі, в природі панує цілковитий спокій. Яскраво світить сонце, і плавно літають різнобарвні метелики. Надзвичайно багатий світ комах відкрив я тут під трухлявими стовбурами. Не можу намилуватися красою і розмаїтістю барв жучків і метеликів. Здавалося б. я повинен уже збайдужіти до них. Навпаки. Цей світ з новою силою полонить мене. Джунглі щоразу роблять мені радісні сюрпризи.

Дивлюся на природу і проймаюся думкою, що я тут не самотній. Уночі на світло ліхтаря летять комахи. Найменший звук примушує мене щоразу насторожуватись, чекати зустрічі з невідомою істотою. Навколишня чарівна краса полонить мій мозок, серце і душу. Відчуваю невимовну насолоду, милуючись з вершини гори природою. Я закоханий в сонячне проміння, в палаюче вогнище серед темряви так само, як і в блискавку або грім серед ночі. Мені двадцять чотири роки і, може, цим пояснюється моє захоплення красою природи.

З вершини спускаюся на вулканічне плато. Повалені стовбури дерев, трухляві колоди, вивернуті з корінням велетенські дерева лежать на терасі, що утворилася під час останнього виверження вулкана. Звідси ще важче знайти серед зеленого килима місце, де протікає струмок. Повітря тут зовсім не таке, як у низинних місцях. Дихати значно легше.

Сонце вже було високо, коли я закінчив оглядати плато. Внаслідок старанної праці до банок попало стільки рідкісних комах, що я навіть і мріяти не міг. Красиві жуки, дюжина різних павуків і скорпіонів з довжелезними щупальцями, польовий кліщ з зеленою спинкою і червоним черевцем та ще багато інших комах. На все це я згаяв не більше трьох годин.

Сівши на краю скелястого плато, сортую по коробках сьогоднішні трофеї, вартість яких дорівнює вартості шести ягуарових або видрячих шкур.

Сонце і тут пече, але не так безжально, як унизу. Якби це плато було ближче до струмка, я неодмінно перебрався б сюди. Тут навіть комарів немає. Але план мій нездійсненний: дуже далеко від води.

З рушницею в руці і рюкзаком за плечима спускаюся по скелі вниз. Незабаром входжу в хащі. В районі Купарі я ніколи не бачив такого своєрідного рельєфу, як тут, ніколи не дихав таким свіжим повітрям. Навіть забуваю про важкі умови життя в джунглях і про свою самотність…

Тріщить під ногами сухе гілля, котиться вниз каміння. З того боку горн легше було підніматися. Певно, легше було б і спускатися. Правда, видряпуючись на гору, я теж обливався потом, піднімався кілька годин. На кожному кроці можна зірватись у прірву. Тому спускаюся дуже обережно. Нарешті, досягаю підніжжя гори. Внизу схил не такий стрімкий, зате ліс густіший. Ліани перегороджують дорогу, з кожною хвилиною йти важче. Повітря стає задушливе. Я вже весь мокрий від поту. Майка, взявшись плямами, прилипла до тіла, короткі штани в поясі теж мокрі, шкіряні гамаші поприлипали до ніг, а в черевиках грудки землі змішалися з потом, панчохи зібгалися і муляють.

Наді мною проносяться зграї коричневих і чорних мавп. Іноді випурхне птах. Блискавично прошмигують зелені та рябі ящірки, майже метрові хамелеони.

Джунглі навколо живуть своїм життям. На перший погляд, воно здається одноманітним, але, приглядаючись, можна щоразу побачити щось нове, бути свідком цікавих подій. Пробираюся далі в надії побачити десь змію. Хоч колекція змій у мене велика, не завадить поповнити її.

Можливо, досі я був дуже нетерплячий, бо в мене був приступ малярії. Мабуть, цим пояснюється, що ходив я по хащах з шумом, від якого втікали змії, дуже чуйні до звуків. Та й змій тут не так багато, як хотілося б.

Крізь зелену стелю джунглів в одному місці пробивається яскравий промінь. Я підходжу і стаю під нього. Тінь падає на схід. Отже, треба обігнути гору, щоб вийти до струмка, який тече паралельно течії Тапажосу, але в протилежному напрямку. Їх зв'язує Купарі. Тапажос звідси кілометрів за сто двадцять — сто сорок.

Попереду, за густою стіною ліан і хащів, блиснула поверхня озера. В літню пору воно висихає. Значить, іду правильно, але просуватися важко, бо грунт під ногами в'язкий, а хащі майже непрохідні. Попереду нічого не видно вже навіть за п'ять кроків. Раптом переді мною стрибнув у гущавину переляканий золотий заєць з червонуватою шерстю. Я не вистрілив у нього, щоб не зчиняти шуму.

Навколо мене починають дзижчати комарі. Отже, десь недалеко болото.

Вологе опале листя не шарудить, я ступаю по ньому, як по м'якому килиму. Майже щохвилини присідаю навпочіпки, вдивляючись у гущавину, чи не побачу чогось цікавого. З великим задоволенням вбив би пекарі, щоб засолити добрий шмат м'яса. Згадав гуляш, який я засмажив недавно з цибулею і міцним червоним перцем по-угорськи. Якби тільки не ота фаринья. Не люблю я цього замінника хліба.

Пройшов ще кроків п'ятдесят. Болото вже чавкотить під ногами. Довелося звернути ліворуч, ближче до скелястого підніжжя гори. Незабаром виходжу на своєрідну косу серед в'язкого грунту, яку омиває кришталево чисте дощове озеро. Крізь півметрову глибину просвічує вкрите опалим листям дно, затоплені гілки дерев, стовбури. Біля одного дерева помітив послід ягуара і свіжорозкидане листя. Видно, хижак був тут недавно.

Міцно стискаючи рушницю, обережно іду вперед. Може, ягуар десь поблизу? Я такий стомлений, що навіть не відмахуюсь од комарів.

Просуваюсь поволі, крок за кроком; обережно відгортаючи гілки, ліани, пролажу попід густим сплетенням, обминаю колоди. По чорній бороді стікає солоний піт. Шкіра під вусами і бородою страшенно свербить. Знову присівши навпочіпки, оглядаю земляну косу. Вся вона вкрита густопереплетеними ліанами і повитицею… За цим сплетенням помічаю відблиск води. Значить, земляна коса кінчається. Далі йти не можна.

Раптом з гущавини пролунало голосне сопіння. Потім серед німої тиші почулося