Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

Голоси спереду погучнішали, а коли вони вже наближалися до кінця тунелю, по праву руку відчинилися здорові куті двері, й на підлогу лягла жовта світляна пасмуга. На порозі постав плескатоголовий гоблін-хранитель, заступаючи дорогу.

— Стій! — звелів він. — Хто йде?

Нехнюпніс ступив крок уперед.

— Це я, Нявкучий Змію, — відповів він сердито. — Чи ти забув, який сьогодні день?

— Ні, пане… Я… — замулявся Нявкучий Змій. Його голос був хрипкий і тягучий: всі плескатоголові гобліни Темнолісу тягли слова і гугнявили. Він глипнув на професорів і кивнув підборіддям у їхній бік. — Хто оті двоє?

Нехнюпніс зітхнув і обернувся до професорів.

— Ви вже даруйте йому, — попросив він. — Неборака тільки недавно в охороні. — Гоблін знову повернувся до Нявкучого Змія. — Сьогодні Скарбницький день, друже. Той день року, коли Найвищий Академік № 2 проводить урочистий огляд бурефраксу.

Нявкучий Змій похнюпив очі.

— Звідки мені було знати? — промимрив він.

— Звідки? — здивувався Нехнюпніс. — Таж я сьогодні вранці тобі нагадував! А тепер уступися, хай ми пройдемо! — Нявкучий Змій відступив назад, після чого Нехнюпніс крутнувся мимохідь до гобліна і дав тому добрячого ляща. — Недоумку! — прогарчав він і повернувся до професорів. — Кажу ж, він в охороні новак. Бігме, щойно з Темнолісу. Дужий у руках, але слабий на голову, це його вразливе місце. Ну, та нічого, навчиться.

Нехнюпніс повернувся і рушив далі коридором униз, повз непричинені величезні різьблені двері. Залопотіли мантії, професори поспішили за ним. Поминаючи двері, вони зазирнули всередину і побачили за порогом довге склепінчасте приміщення, видовбане у скелі.

То була казарма охоронців, де мешкав загін добірних плескатоголових гоблінів, які чергували у три зміни. Хто задавав хропака в ліжках, витесаних у стінах казарми, хто грав у карти за столом, а хто, як і Нявкучий Змій, стояв на чатах. Вигляд у кожного, як і в їхнього зверхника Нехнюпноса, був страховитий.

Процесія досягла кінця коридору. Нехнюпніс витяг із-за паса в’язку ключів, відімкнув двері й ступив крок убік, даючи професорам Світлознавства і Темрявознавства зайти першими.

— Вона мене завжди вражає, — прошепотів Професор Світлознавства, вступаючи до Скарбницької горниці.

— Так і проймаєшся увесь побожністю та святобливістю, — підхопив Професор Темрявознавства.

Вони перейшли горницю; височенна склепінчаста стеля відлунювала їхні кроки. Професори ступали по вирізьбленому в камені візерунчастому кругу з рівнобічних трикутників, концентричних кіл та блискавиць, що віялом розходилися з одного пункту. Малюнок нічим не різнився від візерунка на Мозаїчному квадраті. Обидва професори ступили крок уперед до скриньки, сміховинно малої супроти приміщення, де вона спочивала. Скринька стояла в самісінькому центрі Скарбницької горниці.

— Погаси ліхтаря, — звелів гоблінові Професор Темрявознавства.

Нехнюпніс заходився прикручувати ґнота, аж поки світло потьмяніло і згасло. Скарбницю огорнула кромішня пітьма. Професор Світлознавства подався вперед, відхилив віко скрині. І враз увесь склеп залило сліпуче сяйво бурефраксу, схованого в ній на споді. Так само удвох професори перелічили окрушини дорогоцінної речовини. Закінчивши рахубу, вони похилили голови.

— Світло у темряві, — прошепотів Професор Світлознавства, як того вимагав звичай.

— Темрява у світлі, — пробуркотів йому на відповідь Професор Темрявознавства.

Ці слова означали завершення церемонії Скарбницького дня.

Професор Темрявознавства опустив віко. Нехнюпніс знову засвітив ліхтаря.

Уже по їхньому виході в тунель, охоронець, замикаючи двері, обернувся до професорів.

— Від нього, отого бурефраксу, мені аж дух займає. Щороку. Слово честі! Зроду ще не бачив такої краси. — Він трохи помовчав. — Одного ніяк не збагну: як така мізерія бурефраксу може правити за баласт для всього нашого летючого скельного гіганта?

— Наперсток бурефраксу, — осміхнувся Професор Світлознавства, — важить більше як тисяча залізних дерев…

— У кромішній пітьмі, — додав Професор Темрявознавства.

— Авжеж, — притакнув Професор Світлознавства. — Це диво небесних наук, Нехнюпносе. Достоту, як і те, що розпечена скеля опускається, а зимна підіймається…

— А світляк стає летючим при горінні, — підхопив Професор Темрявознавства. — Оскільки велика летюча скеля невпинно розростається, треба дедалі більше бурефраксу, щоб утримати її на місці. Хмарогляди вчора потвердили, що віднедавна в повітрі збільшився вміст кислотно-туманних часток, нагнаних у Світокрай із відкритого неба.

— Велика буря уже в дорозі, — виснував Професор Темрявознавства.

— Авжеж, — притакнув Професор Світлознавства. — Гарлініус Гернікс ось-ось відбуде з Лицарської Академії до Присмеркового лісу на пошуки свіжого бурефраксу. — Він обернувся до гобліна. — Чудодійного бурефраксу, Нехнюпносе. Найціннішої речовини як у небі, так і на землі, яка утворюється тільки у Присмерковому лісі зі жмуту блискавиць Великої бурі…

Нехнюпніс почухав потилицю.

— Для мене це китайська грамота, професоре, — зізнався він. — Лишаю ці наукові премудрощі вам, ученим. Я простий охоронець, тільки й того.

— Ну-у-у! Не будь такий скромний, Нехнюпносе! — дорікнув Професор Світлознавства. — Ти — наші очі й вуха.

— Без тебе, — підхопив Професор Темрявознавства, — ми ні сном ні духом не відали б ані про зрадливих мрякощупістів, ані про чиїсь намагання підкупити охорону кліток.

— Що ж, як мовиться, кого застерегли, тому зброю до рук дали, — вирік Професор Світлознавства. — Ми сповістимо Найвищого Академіка при першій же нагоді. Він мусить знати, яка серйозна небезпека нависла над ним.

Ось уже втретє упродовж трьох діб нічний Квінтів сон потривожено. О четвертій годині його пробудив легенький стукіт у двері опочивальні. Хлопець перевернувся на бока і вдивлявся у кімнатний морок.

— Хто там? — сонно промурмотів він.

Стук погучнішав і став настирливіший.

— Я питаю, хто там? — повторив Квінт,