Читати книгу - "Айхо, або Полювання на шпигуна"

— Слухай, ну годі вже. Делея залишилась, бо так пізно не могла повернутись до будиночку Радо. А вчора ввечері стільки усього трапилось… — і я почав з інциденту біля стаєнь Спока, а завершив листом Делеї до батьків та її історією.

Черга дивуватись прийшла до Зуфара. Пекуча ревність нарешті згасла. Давній добрий товариш повернувся наче воскреслим з потойбіччя. Але не встигли ми все обговорити, як вихорем налетів захеканий Каро. Не привітавшись, висмикнув Зуфара і щось схвильовано розповідав. Ще недавно рум’яний юнак зблід, як нове простирадло, а в очах затанцювали давно знайомі авантюрні іскри.

— Південний Альянс оголосив війну Захрейну, — наче громом ошелешив мене товариш, коли Майстер так само швидко залишив нас. — Я повертаюся додому…

Я дивився на друга і не знав, що відповісти. Одночасно ми кинулись один одному в обійми.

— Я поїду з тобою, Зуфаре.

— Знаю, друже, ти не можеш. Війна розпочалась. Мусиш захищати свій дім. В Шанталії твій дід і Делея…

Завжди проникливий Зуфар на цей раз помилявся. Смуток тупим ножем пройшовся по серцю:

— Мій дім, Зуфаре, по той бік моря. В Південному Альянсі, на стороні ворога. Це ж не означає, що я повинен боротись за жерців…

Ми переглянулися і гірко всміхнулись.

— Мені час збиратися, Айхо.

Без зайвих слів розпрощались. Мовчки, в глибокій задумі я провів поглядом Зуфара, наче ось зараз він піде назавжди. Хтозна, чи ця війна і справді не розлучить нас із братом навіки?

Я ще деякий час постояв і, наче вийшовши з оціпеніння, згадав, що і сам маю купу справ. Перш за все, поговорити з дідусем.

У будиночку Радо я уже не застав. На заняттях ні діда, ні Каро теж не було. Та й, схоже, занять сьогодні не буде — майже всі Майстри вирушили в Дзеркальну Залу на Раду. Десь там за темним неспокійним Південним морем вже прокинувся монстр війни. Ніхто не знав, як скоро він проковтне Шанталію.

Учням із Захрейну, Сагарі і Векторна, уже повідомили про напад Південного Альянсу на їхні землі. Молоді люди пакували валізи. Вони поверталися додому, щоб захищати батьківщину. Я дивився на них і розумів, що заздрю.

— Айхо! — на мене майже налетіла Делея. — Айхо! Ти чув? Невже це правда?!

Бліда шкіра подруги аж світилася прозорістю, а у великих голубих очах застиг такий страх, що на мить стало моторошно.

— Отже, це правда… — приречено прошепотіла, притулившись до стіни, з якою стала одного кольору. — Мої батьки там, Айхо… — і показала рукою у напрямку Сакарії.

Я пригорнув подругу, так і не дібравши слів, щоб заспокоїти.

— Я хочу додому, Айхо.

— Я знаю… — витиснув із себе. — Ходімо. Потрібно знайти Майстра О або хоча б Каро, доки не почалось засідання Ради.

Ми вибігли на вулицю і завмерли. Університетська площа, яка ще зранку була по-зимовому гола, зараз вщент заповнилася воїнами, лати яких загрозливо виблискували у тьмяному сонці, що несміливо, наче перелякано, визирало з-за хмар. О, небеса!!! Звідки їх стільки взялось?

— Що це, Айхо? — великими очима дивилась на мене Делея.

— Це вже війна. Поквапимося, — я щосили потягнув подругу за собою. — Через закинуту Вежу буде швидше.

— Спізнились, — прошепотіла дівчина, коли дорогу нам перегородив військовий патруль.

— Стійте! Учням не можна в Дзеркальну Залу. Повертайтесь до Класів!

Коли повернулись на Площу, військові розгрупувались і вже чатували біля Головних Воріт, усіх чотирьох Брам і біля кожної будівлі. Невеликі загони так і лишились стояти посеред Площі.

Декілька годин метушні, і на балконі Бібліотеки нарешті з’явилась делегація на чолі з Майстром Орефом, Головою Ради Університету. Серед учнів, які вже давно очікували виступу, пролетіло шумне перешіптування, далі гамір одночасно стих, коли Ореф підняв руку.

— Спудеї Університету Природознавства, громадяни вільної Шанталії! Сьогодні я звертаюсь до вас не лише як ваш учитель, а скоріше як головний соратник перед чорною загрозою, що насувається на нас із неспокійного Півдня! Ми чекали і боялися цього дня одночасно. Бо немає нічого гіршого, ніж війна. Та не має нічого кращого, ніж боротьба за мир, справедливість і добро! Сини Захрейну, Сагарі та Вікторна вже сьогодні зможуть вирушити боронити свій дім! Охочі зі спудеїв третіх і четвертих рівнів можуть взятися за зброю і приєднатися до Охоронців Шанталії. Хто вважає, що його навчання скінчилось, завтра може залишити стіни Університету. Але учні перших-других рівнів та спудеї третього-четвертого рівня — вихідці з Південного Альянсу, залишаться під захистом Шанталії. Їм заборонено покидати Університет аж до закінчення війни і перемоги над Альянсом.

Майстер Ореф говорив довго і вправно, але я вже не чув його. Озирнувшись, не побачив Делеї. Білява голівка майнула вже у кінці натовпу.

— Стій! — ледве наздогнав я подругу. — Куди зібралась?

— Я виберусь звідси, чого б це не коштувало! — в інтонації дівчини було стільки непідробної впертості і сили, що я на мить не впізнав тендітну Делею.

— Схаменись. Ти ж чула Орефа, бачиш охоронців на Брамах. Та навіть, якби їх не було, ти б не добралася до Сакарії! Це тобі не з Майстром Каро перетинати Південне море!

— Ти не розумієш, Айхо! Я повинна! В Сакарії батьки, почалась війна, і хто знає, що може трапитись. Я не хочу сидіти тут, склавши руки,