Читати книгу - "Борги нашого життя"

він бере зі собою завжди лише одного охоронця. Що вже саме по собі, з огляду на все вище сказане, — плюс. Проте і тут є проблемка. Заїжджає він до неї вкрай несистемно, скажемо так — за покликом серця, в чому і полягає наша основна проблема — нам треба якось дізнатися, коли він точно до неї завітає. А це нам зможе повідомити лише Тоня.

— Тоня? — перепитав я.

— Так звати його коханку, — пояснив Грінспен.

— А чому ти думаєш, що вона захоче його закласти? — перепитав Сем.

— Ну чому одразу закласти, — всміхнувся Грінспен. — Можливо, вона просто випадково поділиться потрібною нам інформацією. До того ж, як повідомляє мій друг із інету — останнім часом відносини у них далеко не безхмарні.

— Я дивлюся, твій друг з інету знає, здається, все, — докинув я.

— Ну не все, але багато що, — усміхнувся Грінспен.

— Отже, я так розумію, треба, аби хтось цю дівку закадрив? — спитав Сем.

— Ну трохи грубо, але, зрештою, ти думаєш в правильному напрямку, — знов усміхнувся Гринь.

— І ти за це хочеш взятися особисто, Грінченко? — спитав Семен і одразу ж вибухнув реготом. — А ти не промах. Лишив для себе найкращу роль у нашій авантюрі…

— Ну мені якось було незручно запропонувати це тобі… ти ж ніби з Вікою, — ледь зашарівся Грінченко.

— Та я, то таке, — махнув рукою Семен. — Але ж іще є Андрій. Чи він тобі не конкурент? — вкрадливо запитав Семен, аби одразу ж знову вибухнути сміхом.

— Ось тут я ні з ким конкурувати не буду, — заперечно похитав я головою. — І взагалі, Семене, ти ж ніби якусь зброю обіцяв дістати?

— Якщо обіцяв, то дістану, — цього разу вже серйозно відповів Сем.

— Хотілося б швидше, — докинув Грінспен.

— Не все, що швидко — добре, — відповів Сем, перед тим як знову зайтися реготом.

Наступного ранку я довго лежав у ліжку, встав ближче до обіду, одразу ж поліз у шафу, досить довго там вовтузився, нарешті витягнув на світ божий давно не вдяганий костюм. Коли одягнув, то розсміявся із свого вигляду у дзеркалі. Переодягнувшись у звичний мені одяг, вийшов з дому. Надворі Віка кинула на мене пильний погляд:

— Далеко?

— Та прогулятися вирішив, — ніби між іншим, сказав я.

— Давай, давай, — кивнула головою Віка. — І передай, що їй сьогодні пощастило… До речі, як її звати?

— Забув, — засміявся, закриваючи за собою хвіртку.

За півгодини я вже заходив у знайомий мені дворик в одному із старих районів міста, що розкинувся між його центром та річкою. Покружлявши трохи в ньому, я присів на лавці коло невеличкого дитячого майданчика і, розгорнувши на колінах заздалегідь куплений журнал, почав читати, час від часу позираючи в бік ближнього під’їзду. Здається, минуло півтори чи дві години, аж раптом я побачив знайому жіночу фігуру, що прямувала до входу в під’їзд. Я підвівся і, намагаючись не привертати до себе уваги, пішов слідом за жінкою. Вона вже відкривала двері парадного, коли я порівнявся з нею.

— Здається, ви щось забули, — сказав досить голосно я.

Вона обернулася і глянула на мене, при цьому її обличчя ледь смикнулося, принаймні мені так здалося.

— Нічого такого, за чим варто було б повертатися, — відповіла після секундної мовчанки сухо і ледь іронічно.

— А ти не змінилася, — засміявся я. — Все така ж, з перцем.

Вона нарешті усміхнулася.

— Та й ти не змінився. Принаймні, здатність говорити блискучі та витончені компліменти лишилася при тобі.

— Щось же хороше мало би у мене лишитися.

— Якщо це найкраще з того, що у тебе було, то…

Я підійшов до неї впритул і поцілував у щоку.

— Привіт, Тоню.

На якусь мить вона завмерла. Потім відповіла:

— Привіт і тобі. Якими це вітрами?

— Хотів тебе побачити.

— Дивне бажання. Чого це раптом?

— Хіба я не міг за тобою скучити?

— Ти? Ні. Звичайно, не міг.

— Чому ти так думаєш?

— Я просто реально оцінюю ситуацію. Ти живеш виключно у своєму світі. Де є місце лиш для тебе і твоїх трохи дивних уявлень про життя.

— Ти помиляєшся, Тоню…

— Можливо… Але це вже мене не обходить. То що тобі треба?

— Хотів просто посидіти з тобою, поговорити, можливо випити трохи вина…

— Непогане бажання. Тільки ти знаєш, я дещо стомлена. Тому, мабуть, ні. Вибач.

Я спробував надати своєму обличчю якомога більш жалісного виразу:

— Тоню, я так довго на тебе чекав. Здається цілу вічність. І страшно змерз, зараз все таки не літо. Давай, хоч вип’ємо по чашці чогось гаряченького — і розбіжимося.

Тоня ще раз уважно глянула на мене і розсміялася.

— З тебе дуже поганий актор, Андрію.

— Я справді геть змерз, Тоню.