Читати книгу - "Борги нашого життя"

— Окей, будемо вважати, що серед нас є люди з необхідним досвідом. Тоді наступні питання — звичайно ж, планування операції та зброя. Якщо я не помиляюся, ні в кого з нас немає зброї? — він знов уважно глянув на Сема.

— Знайдемо, — кивнув Сем.

Грінспен не стримався і ледь помітно усміхнувся:

— Ну тоді ми вже майже виграли. Справа лиш за малим — як дістатися до його тіла. І забратися звідти живими.

— Справді непогано було б, — докинув я.

— Так, — кивнув головою Сем. — Він всюди ходить з охороною. Це справді проблема…

— Добре, — махнув рукою Грінспен. — Гадаю на сьогодні обговорення закінчено. Я ще проконсультуюсь зі своїм другом з віртуального світу…

— Ти повідомиш йому про те, що ми затіяли?! — спитав я.

— Так, звичайно, — спокійно відказав Грінспен. — Ідея з убивством була і його ідеєю. Ми багато говорили на цю тему.

— Он як? То може ви вже все і спланували — як і що робити?

Грінспен уважно глянув на мене:

— Андрію, я ніколи і нічого не робив таємно від вас — від тебе і Сема. Не робив і не робитиму. Якщо ти думаєш інакше — то так і скажи, зараз.

— Розумієш, особисто я твого знайомого не знаю. Я не знаю, що він за людина…

— Повір мені, я можу за нього поручитися так само, як за себе, — відповів Грінспен. Я зауважив, що він це говорив надзвичайно серйозно.

— Добре, тримай з ним зв’язок. Але давай, якщо ти й будеш його про щось інформувати, то лише в загальних рисах. Так буде краще для нас і для нього. Домовились?

Грінспен глянув на мене, потім на Сема, який схвально кивнув на мої слова, і на знак згоди також похитав головою. «Домовились», — коротко відказав перед тим, як розлити залишки вина.

Наступного дня я встав рано, аби сісти у маршрутку, яка йшла до кладовища. Сіра цементна арка загрозливо нависала при вході на цвинтар, ніби погрожуючи роздушити кожного, хто заходив сюди. Поряд з аркою я купив свічечку і букетик якихось висхлих квітів. У мене завжди була одна й та сама проблема — я не міг пригадати, в якій саме секції кладовища знаходиться та могила, яка була мені потрібна. Так було і цього разу. Я проходив секцію за секцію і не міг її знайти. Несподівано заблукав. Ззаду, спереду, ліворуч, праворуч — мене всюди оточували надгробки, стели, хрести. І, за страшною українською традицією, всюди були викарбувані обличчя, море облич, без кінця і краю… Переважно нестарі, іноді й зовсім юні. Це кладовище відкрили тут недавно. Добре пам’ятаю, як воно розросталося: з однієї-двох секцій, мов спрут захоплювало довколишні поля і луки, де ще зовсім недавно буяли зелень та життя. Ще раз озирнувся навколо — тисячі облич незнайомих мені людей, які чомусь усі вирішили зібратися саме тут. І раптом побачив знайому стелу — на ній не було зображення обличчя, лише викарбувані ініціали і невеличкий хрест. Так буває щораз — я ходив, шукав цю стелу, а вона ж поруч, варто лиш уважно придивитися…

Я поставив і запалив свічку перед стелою, коротко помолився, після чого сів на лавці поряд, піднявши комір від вітру.

— Можна помолитися за упокій? — почув позад себе голос.

Повернувся і побачив молодого сухорлявого чоловіка, з неакуратною, рідкою борідкою й у безформеній сутані.

— Ви хочете, аби я вам заплатив за вашу молитву? — спитав його.

Чоловік знизав плечима і відвів погляд:

— Ну мені іноді жертвують на храм…

— Я можу вам дати грошей і так. Просто, аби ви не молилися від нещирого серця.

Чоловік зітхнув і кивнув у бік стели:

— Вона, ця людина, для вас багато значила?

— Так.

— Очевидно, це була для вас болюча втрата…

Я мовчки поліз до кишені і витяг на світ кілька дрібних паперових купюр, які, не дивлячись, тицьнув у руку своєму співрозмовникові:

— Тримайте, може вам справді треба…

Чоловік узяв, подякувавши, гроші і додав:

— Я помолюся…

— Як знаєте. Я вже йтиму.

— Щасливо. Бережи вас Бог.

— Навзаєм.

Я звівся і пішов на вихід. Де вихід я знав напевно.

Наступного дня, дочекавшись поки Віка вирушить по магазинах, ми знов зібралися на нараду. Грінспен був не в гуморі, вочевидь, результат консультацій із його віртуальним товаришем виявився невтішним.

— Якщо коротко, — почав він по-діловому постукуючи по столу олівцем, — ситуація має такий вигляд — практично всюди наш клієнт з’являється у супроводі охорони, по вулицях їздить цілим кортежем з кількох машин. Його заміський дім — це справжня фортеця, а офіс — наче велетенський сейф. Коротше кажучи, ми його там не дістанемо, — тут Грінспен зробив паузу і продовжив: — Проте не все так погано. Як повідомив мій всезнаючий знайомий, у нашого об’єкта є одна невеличка слабина — на високих підборах і з розкішним каштановим волоссям. Так, він має коханку, припускаю — й не одну, але до цієї він час від часу заїжджає додому, і що головне — аби не привертати уваги,