Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

І тут, наче з-під землі, виріс перед втікачами Балч:

— Залишаєте нас, шановні мої?

— Та так... Душно якось...— знітилася Агнешка.

Стах, пильно вдивляючись у Балча, блискавично розгадує його намір і хоче випередити вже, здається, розпочатий жест запрошення. Обидва вклоняються одночасно, але, так як той і той увесь час стежили один за одним, то їх нещирий уклін обминає Агнешку й більше скидається на виклик. Але до сутички не дійшло, бо з ганку вже залунали нагальні вигуки:

— Війте! Балче! Делегація прийшла. З Хробриць.

Стахові невтямки, чому це Агнешка враз змінює свій намір. Вони могли б легко прослизнути, вийти. Однак вона притримує його за руку й знаками прохає зупинитися в кутку біля дверей.

— Пізніше розкажу,— заспокоює пошепки.

Хробричани — двоє літніх, статечно прибраних селян і кучерявий блондинчик в чорній вельветці — почуваються невпевнено. Це видно по їхніх зблідлих, наляканих обличчях. З усіх боків зустрічають насторожені погляди й неприязний гамір. А Балч не потискає руки, простягнутої йому найповажнішим з усієї трійки вусачем.

— Ми не знали, що у вас свято...

Та Балч, слухаючи, кидає позад себе, недбало напівобернувшись:

— Гей, хлопці! Ходіть-но сюди! До нас гості з Хробриць! З Хробриць!

І відразу ж поряд з ним стають вірні: Жерар, Макс, Оконь, Пащук, а також Семен.

— Маємо до вас справу, товаришу війт,— знову розпочинає вусань.

— Яку?

— Ви знаєте, яку. Недобре вийшло — визнаємо. Ці шибайголови вчора прогнали камінням вашого хлопця. Молоде — дурне, але що є, то є. Погано, звісно.

— Правду кажете,— холодно підтверджує Балч.— Погано.

— Тату,— втручається до розмови блондинчик,— щодо хлопців з камінням, то наша організація зобов’язується...

— Чекай-но, Ромку,— стримує його батько і потім — знову Балчеві: — Ми тут прийшли по-сусідськи перепросити. Нащо нам оті давні чвари. Наших лобуряк — батогом, а вашому...

Ромко вихоплюється ще раз:

— А ви читали,— до Балча,— «Педагогічну поему»?

— Малий Пживлоцький,— відказує Балч вусачеві через голову молодика,— лежить хворий, в гарячці. Бачите, кепська справа.

— Якби чим натерти,— озивається третій, досі мовчазний, непоказний чоловічок з випнутим борлаком, що весь час рухався,— то гарячка пройшла б. Чи не так, Кондеро?

— А, Кондера! — Балч зводив нарешті завважити свого колегу по війтуванню.— То це ви, значить, були свідком у справі з отим пороном?

Вуса Кондери аж ніби повиразнішали, так він зблід.

— Нащо,— вмовляє він тремтячим голосом,— знову ворушити давнє... Дайте спокій...

— Жераре, скажи ти,— наказує Балч.

— Двох дітей утопив ваш поронник,— жорстко нагадує коваль і по хвилі додає: — Моїх дітей.

Кондеру, враженого явною ворожнечею, зрадила витримка.

— Утопив? Бо п’яний був. А хто його напоїв? Де?

Але Балч незворушний:

— Скажи й ти, Максе, скільки років дали твоєму старшому братові Варденьзі?

Макс у відповідь, в запалій тиші, вистукує залізним протезом чотири гучні удари об одвірок.

На це Кондерин худий товариш захлинається раптовим схлипуванням:

— Але поронникові, моєму братові, вже жоден вирок не поможе. На мотузі... по багнюці... о господи, господи!

Нова хвиля гамору. Недоброго гамору.

— То як же це так, Кондеро? — мовив Балч стишеним, зм’яклим голосом.— Прийшли до нас з перепросинами чи з образою?

— Не згадуймо,— благає хробрицький війт,— не згадуймо. Що було, те минуло. Згода будує, незгода...

Балч відкрив рот, і Кондера, урвавши мову, дивиться на нього з тривожним вичікуванням.

— Гаразд...— Балч мружить очі, замислюється.— Пащуку, тепер ти стукни ніжкою чотири рази. Мій вирок такий: запрошую вас, хробрицькі сусіди, до нас у гості — і для початку по чотири чарочки підряд.

Затяжне напруження розриває гучний загальний регіт.

— Януарію, Максе, пильнуйте гостей. А ти, Семене, залишайся тут.

— Товаришу війт, я ж не п’ю,— відважно борониться Ромко.

— Музики, гарне танго молодому Кондері! — гукає Балч.

І відразу ж із тривожно скупченого гурту жінок виринає Тереся, біжить назустріч.

— Ромку! — вітає його радісно й досить сміливо, бо грім музики заглушує її слова.

Той, хоча й радий, не втрачає поважності.

— Почекай-но, Тересю. Я ж тут у службових справах. Ти не бачила Юра?

— Ах, десь знайдеться. Ходімо, потанцюємо, тобі ж дозволено.

— А у вас, як в армії.

— Та хай йому!