Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Може б, ти трохи обережніше, Мундеку! — сердито вичитує вона франтові. Зупинилася, щоб поправити забруднений його черевиком сандалик.

Варденьга значливо всміхається.

— Будь обережнішою й ти,— кидає через плече злий шепіт.— Мені відмовляє, а...

Тереся відводить партнера від причіпливого сусіди. Врешті осмілюється:

— Нехай ваша приїжджа,— говорить з розсудливою пересторогою в голосі,— не танцює з Едмундом. Насмішник. Картяр. Дивиться на нього не можу.

Балч, тільки побачив Агнешку зі Стахом у танці, без усякого вибачення залишає Пелю й понуро простує до стойки. Пживлоцька, вочевидь, чекала на це — схиляється відразу над прилавком.

— Дай-но випити, Льодо.

— Не раджу. Дивна якась ця сьогоднішня горілка.

— А кращої нема?

— Є, вдома. Ходімо, Януарій постоїть тут.

— З глузду з’їхала!

— Ні. Хочу побалакати з тобою.

— Дивина!

— Слухай! Пішло по селу, що вона...

— Сама ти й рознесла.

— Заступаєшся. Дивись, дивись, як вона танцює, як горнеться. А що то за одні у неї?

— Біс із ними. Потанцюємо, Льодо?

Павлинка спершу зовсім відмовляє Юзеку Оконеві. Соромиться, віднікується: це вже не на її літа розвага.

— Ет, літа...— відмахується Юзек.— Налита, як морквочка, солодка, тільки гризти...

— Бо й справді. Стільки дітлахів... Сам знаєш...

— Яка врода, такий і врожай.

Цей уміє підійти, підлеститися. Отож Павлинка, пославши Касю до інших дітей на ганку, просить його зачекати на щось повільніше. Музики грають майже без упину, одну мелодію на півтактові відразу ж змінює інша. Аж ось уже щось повільніше, можна спробувати повільнішим кроком. Та що ж, коли Юзек то викручується й подригує ногами, то назад на крочок відступить, змушуючи її на нього схилятися, а то вибиває химерні дрібушечки збоку неї й ходить вихилясом, що вже й не знає Павлинка, як тут бути.

Кася вже скучила за матусею, вперто пробивається до неї крізь гурт танцюючих, рученята простягає, а личко мокре від сліз.

— Та не плутайся, дзиго, під ногами! — шорстко прикрикнув на дівчинку Юзек Оконь.

— Чого це ти зикаєш? Що — вже Касі не впізнаєш? — спалахує Павлинка.

— Якої Касі?

— Твоєї! — майже крикнула.

— А таки й справді,— засоромився Оконь,— забагато їх у тебе. Якби кожний забрав своє, ми б, напевне, домовилися з тобою.

— Нема мені про що домовлятися. Пусти мене до дитини.

Стах — досить стриманий танцюрист, і ця обставина, виявляється, на руку Агнешці. Поки вони йдуть уздовж жіночих стільців, самим краєм кола танцюючих, вона схоплює уривки розмов, зауваження й дотепи. Та почуте нараз переростає в муку, і Агнешка починає сама вести в танці, веде партнера в тисняву пар посередині кімнати, в надії уберегтися від тих отруєних стріл. Запізно. До вже почутого приєднується нове, а до болю напружена підозрілість кидає її в неспинний, без кінця повторюваний, літаючий десь під черепом шелест, шум, тріск поговору й обмови.

— ...обоє голісінькі були, правду кажу... (це, певно, Коздроньова). — ...не задарма він з нею так носиться... — ...вистриже вона і його, міське зіллячко... — ...в чоловічих штанах літає, з чоловіками міряється силою, придуркувата якась... (Пащукова?).— ...нових собі навела... — Що вони в ній бачать: суха, кощава, навіть вбратися до ладу не вміє (напевне, Пеля).

Та до всього цього мовчазні, але вимовні, зловтіхою та насмішкою підшиті погляди Льоди з-за плеча Балча, з котрим уже танцює.

Чи чує ті зауваження Стах, чи розуміє? Мусить, одначе, чути: не ці, то ті, від стіни, де ласо буркотять чоловіки:

— Але ж, брате, єдваб...

— ...нова на черзі...

— ...будуть вечорниці, га?..

— Не подобаються мені щось ці люди,— промовляє врешті Стах.

— Перебільшуєш. Такі, як і скрізь.

Але її очі не підтверджують слів, диктованих упертістю й затятою гордістю. Вони — пильні й насторожені. І якийсь силуваний її усміх, вдавано безтурботний. Вторячи оркестровій мелодії, дівчина наспівує біля Стахового вуха, не даючи йому дослухатися до навколишнього шепоту. Крадькома позиркує довкола, зауважує, хто і як дивиться на них. Ніби в облозі. Тільки острівцем доброї надії серед грізного й ворожого стовпища на мить виринає й знову зникає пара приятелів — Іза й Толек. А той, вчорашній картяр, з котрим Іза розпочинала танцювати, тягне до буфету вутлу, що все опирається, дівчину — так то ж недавня партнерка Толека. Раптом звідкілясь як вродився біля них Юр Пащук, втискується поміж них, хапає настирливого блондина за плечі: і вже їх заслоняють рясні пари танцюючих.

— Вийдімо звідси, Агно! — пропонує Стах.

Він нібито прочитав її щораз тривожніші думки.

— Гаразд. Покажу тобі одне таке місце...

Минають Павлинку й Семена, які нарешті вже танцюють укупі, і підсвідома вразливість Агнешки мимовіль занотовує незбагненну