Читати книгу - "раКУРС"

— Добре, — кажу їм, хоча знаю, що не піду туди.

Я не можу показатись у формі Любі. Розумію, що так не може тривати вічно, але я її занадто кохаю, тому боюся втратити. Дорогою додому заходжу в аптеку й прошу дати мені щось від застуди.

— Температура є? — питає аптекарка.

— Так.

— А кашель?

— І кашель.

— То, може, краще вам звернутися до лікарні?

Я так подивився на неї, що дівчина мовчки пішла нишпорити по чарунках шафи.

— Залишився невеликий вибір, — каже вона, — але візьміть оце, там є інструкція.

Розрахувавшись, іду додому. Спочатку душ, потім усе інше. Чути, як мама щось готує на кухні. Вона завжди чекає на мене й намагається почастувати чимось смачненьким, хоча продуктів у магазинах обмаль, а як щось і є, то нема за що купувати. Прохолодна вода дає мені полегшення. Я не витираю тіло, а лише злегка змочую рушником із нього краплі води, іду на кухню.

— Як справи, Женю? — питає мама, накладаючи в миску вареників із вишнями.

— Усе добре. Мої улюблені варенички! Дякую тобі!

— А ти казав: навіщо нам та дача! — задоволено всміхається мати.

— Та я ж їжджу туди лише заради такої смакоти! — жартую я.

Їм вареники, бо не було в роті ані росинки із самого обіду, але погано відчуваю смак. Так буває завжди, коли занедужаю. Намагаюся бути бадьорим, розхвалюю страву, щоб мати не помітила моєї недуги.

— Сьогодні в сусідів купила три кілограми борошна вищого ґатунку, — пояснює мати, — задешево придбала, майже за півціни.

— І хто це в нас такий щедрий?

— Юркова мати. Днями його батько цілий вечір тягав мішки з борошном та цукром, — пояснює мати. — Ще бачила, як носив коробки з чимось. Мені так здалося, що з консервами або тушонкою.

— Ти не спитала її, де взяли продукти?

— Вона сама сказала, що видали чоловікові. Я й веду до того, чи правда це? Бо шепочуться сусіди, ніби козаки розтягли всі продукти з магазину підприємця, який виїхав.

— Не знаю, мамо, — кажу я, хоча здогадатися неважко, звідки в них ті харчі.

— Не віриться мені, що наші захисники можуть таке чинити, — розмірковує мама.

Вона подала мені компот і миє посуд. На душі від почутого неприємно. Що подумають про нас люди? Стали на захист, а самі займаються мародерством? Юрків батько — п’яниця, тож не виключено, що міг повестися на легку наживу. Своїм учинком такі «захисники» підривають авторитет у населення, тож потрібно поговорити з Юрком на цю тему.

«Він повинен бути завтра вдома, тож тоді й побалакаю», — вирішую я.

Ще раз дякую матері й кажу, що піду відпочину. Беру із собою склянку води, щоб запити пігулки, заходжу у свою кімнату. Ледь видавив їх із блістера, як зайшла мати.

— А я й бачу, що з тобою щось не те, — каже з порога. — Кволий якийсь, очі червоні. Захворів?

— Трохи застудився, — відповів я, ковтнувши таблетки.

— Зараз поміряємо температуру.

— Не треба.

Сперечатися марно. За мить термометр, який видався мені занадто холодним, уже був під моєю пахвою.

— Нічого собі! У тебе тридцять дев’ять! — схвильовано каже мати. — Я викликаю лікаря!

— Не треба! — протестую я. — Уже випив жарознижуюче, тож трішки посплю — і все минеться.

Мати неохоче залишає мене, і я провалююсь у сон.

Мені наснився весняний степ. Навколо море польових квітів, чути спів пташок, сюрчання коників. Переді мною Люба. Я стою позаду й вплітаю в її розпущене волосся польові ромашки. Коли все волосся заквітчалося білявками-ромашками, прошу дівчину повернутися до мене. Люба ніби не чує, вона повільно йде вперед, а я намагаюся піти за нею, наздогнати, але не можу зрушити з місця: ноги ніби пудові гирі.

— Любо-о-о! — кричу я й прокидаюся.

Чоло мокре від поту, серце ледь не вискочить із грудей. Добре, що мати не чула мого крику, а то б знову наполягала на виклику лікаря. На столі лежить термометр, міряю температуру — знову тридцять дев’ять. Страшенно хочеться пити. Плентаюся на кухню, випиваю залпом дві кружки води, набираю ще одну і йду пити пігулки.

Увечері я не пішов вечеряти, мати кликала, але я вдав, що сплю. З голови не йшов сон про Любу. Було відчуття, що трапиться щось лихе.

— Такі думки від недуги, — заспокоїв я себе й знову провалився в сон…

Зранку до мене зайшов Юрко.

— Як ти тут, доходяго? — усміхається з порога.

— Нормально. Очухаюсь. Що зі мною станеться? Чи вперше хворію?