Читати книгу - "Етимологія крові"

Крізь вікно усміхалося весняне сонце. Лагідне й обнадійливе – наче сама Доля, яка тепер ось уже, розчепірившись у неминучості, лягла килимом перед Ганьчині ноги: тільки наступай на неї і йди. Головне: не боятися.

– Завтра ввечері підеш з Михайлом до станції. Він проведе тебе до поїзда і домовиться сам про все. Доїдеш до польського кордону, а як далі їхати – все розкажуть.

Ганя мовчала. Шкодувала тепер про одне лише: Ликерка більше не втішатиме її, не замінятиме їй рідну матір – як у ті ночі, коли Михайло мав зміни. Проте із пам’яті водночас не виходила їй одна картина, що породила затаєну глибоко в серці рану – можливо, на все життя…

Тоді, тієї ночі, їй не спалося, схотіла випити холодної води. Коли підійшла до дверей кухні, почула дивний стогін господаря – від болю так не стогнуть… Тихесенько притулилася до щілинки, око поволі звикло до нічного освітлення. На столі повільно дихала товста воскова свіча… Вони удвох – Ликерка та Філоєнко – були зовсім голісінькими… і… робили таке… що аж сором!.. Ганя розгублено дивилася на них обох, стоячи за дверима. Запитала саму себе: що тепер почуває до мачухи?.. Огиду? Ні, це ж, певно, природно – те, що вона робить з Михайлом. Ревнощі? Ні, Ганя не мала права ревнувати. Образа? Не було, за що ображатися. Ликерка дуже любила Ганю, інакше б не рятувала її від смерті ціною… батькового життя. Що ж тоді вона відчувала до мачухи?.. Ось що – це була вдячність. Безмірна, глибока – і водночас пекуча, важка. Вдячність за двічі врятоване життя. За сестринську турботу. За любов. Зрештою, за правду. Гірку і солодку. Величну і потворну. Правду про чоловіка.

– Отже, мала, завтра ти поїдеш в гори. Там гарно, набагато краще, ніж у Києві, ніж у нашому селі, от побачиш, як там гарно.

– Без тебе – не хочу, – вирвалося раптом у Гані.

– А я потім приїду до тебе. Туди, в гори. Також.

– Потім – це коли? – здається, Ганя збиралася заплакати.

– Не знаю. Поки що достеменно сказати не годна, але приїду обов’язково.

– Ти кажеш неправду. Мені буде важко без тебе, – не вгавала Василева мала.

Ликерка обняла її і притисла до своїх пружних грудей (мабуть, Михайло зацілував їх цієї ночі до синців):

– Ганнусю, – нарешті звернулася на ім’я, – я завжди буду з тобою і ніколи тебе не залишу… ну, хоча б тому, що просто не зможу тебе залишити. Розумієш? Ні, ти не розумієш! Але ти мусиш це знати, – голос Ликерки враз став дуже схвильованим. – Моя мати і твій батько… Вони незумисне так, самі того не відаючи – зв’язали наші роди міцними путами, розв’язати які ми просто вже безсилі. Бо це понад наші сили. І так триватиме довго – за нас, по нас, а можливо, вічно… Надто сильними є ці пута. Це як прокляття, це сильніше від прокляття. Я тебе знайду. Обов’язково. Неминуче. Знайду. Ми ще зустрінемося. Знову будемо вкупі. Якщо не в житті, то після життя. Я буду тінню твоєю. А ти – моїм янголом-охоронцем. От побачиш.

– Але як ми впізнаємо одна одну, якщо мине багато часу, якщо час зробить нас із тобою старими і потворними бабами? – Ганя замислилася не без відчаю, але раптом, по кількох митях, впевнено скинула кульчик з лівого вуха і простягнула на долоні – мачусі.

– Вже знаю, як! Ось так! – промовила із якимсь таємничо-радісним трепетом.

– Це подарунок твоєї матері – тобі на щасливу долю. Невже ти готова віддати половину свого щастя мені?

– Колись ці кульчики з’єднаються знову. І щастя буде цілим. Ні, матуся не сердитиметься на мене з того світу. Напевно…

Я підійшла близько-близько до Чорного Черемошу і вергнулася подумки на його стрімку воду. Течія несла мене – бозна-куди і навіщо.

Що це за сила – між мною і Назаром? Для чого все це потрібно?.. Як буде далі?.. Скінчиться відпустка. Повернуся до своєї порожньої київської квартири. Знову питиму гарячий суничний ройбуш і ламатиму голову над фонетичними законами мови. Гортатиму час, як гортають лише нікому не потрібну – бо нецікаву – книгу. Слухатиму божевільного сусіда-пророка – «місто накриється піском, димом чи прісною хвилею…» Тільки вже не чекатиму, коли приїде Андрій. І він не приїде. Ніколи. Я відрізала його від себе – великими й страшними ножицями баби Аннички. Я більше не кохаю… Нікого.

Але хто такий Назар? Невже просто випадковий «коханий», якого потім можна легко забути?.. Тілом відчувала: ні! Бо ж, здається, увійшов не лише у моє лоно, але й у кров, зламавши генетичний код мого загадкового роду. А я – прив’язала його до себе невидимими ниточками дикого, аж божевільного, бажання – БУТИ ДО СМЕРТІ І ПІСЛЯ СМЕРТІ – РАЗОМ. Такого не було ще ніколи – ані з Думіним, ані з Андрієм.

Я ухопилася рукою за течію і зупинила її силою власної уяви. Не можна квапити життя. Гнатися поперед батька в пекло. Є речі, сильніші від нас. Чи не так?..

– Яросю, я, поки тебе знайшла, все село майже оббігала! Не могла хоч телефон із собою прихопити? До речі, він там розривається від дзвінків!..

– Назар? – мов обдало ізсередини окропом, але зовні мала цілковитий спокій.

– Розслабся. Вовік. Запало на тебе дитя.

– Я підстав не давала. Хоча, віриш, настільки байдуже…

Думки ширяли довкола Назара. Тільки Марті не можна було про це казати.

– Ну чого ж, симпатичний хлопчик. Хай і молодший на років сім-вісім від тебе, хіба це так уже принципово? – вона таки про своє.

– А тобі Славко подобається? – різко її запитала.

– Подобається! Так, я не жартую. Мені він сподобався після вчорашньої нашої поїздки на Писаний Камінь. Уже встигла навіть скучити за ним…