Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

процесі просвітлення. Цей стан досягається за умови втрати стереотипного мислення, заснованого на логічних побудовах й порівняльному аналізі. Такому типу мислення протиставляється інший, як провадить дзен, вроджений спосіб осмислення, ототожнений зі свідомістю Будди, яка є абсолютно природною й інтуїтивною. Удавана «невимушеність» такого стану може досить легко допровадити до залежності від егоїстичного (категорійного) мислення.

Та чи не найголовнішою ідеєю в буддизмі залишається естетика мовчання. На сакраментальні питання Будда відповідає мовчанкою. І не тому, що не знаходить належних слів. А через те, що розуміння не виринає внаслідок логічної доказовості. Реальність невимовна. Тоді й істина здіймається поза словами. Дзен викликає таке невербальне переживання, що є недоступним для нашого «наукового розуму». Тобто смисл дзен може відкритися лиш у безпосередній практиці. Інакше «західний розум» ніколи не подолає, як йому здається, нерозумних інтенцій «східного розуму», позаяк те, що перебуває в компетенції саме «східного розуму», ґрунтується не на конвенційних засадах. Відповідно до них, знання не може бути знанням, допоки його не звести до звичних знакових систем або не зафіксувати поняттями.

Отже, в європейській філософії часто немає довіри до природної людини — тут схиляються або до надміру уповноваженого антропоцентризму, або до людської недосконалості. Натомість дзен-буддисти послуговуються терміном «у-синь» (не-ум) як своєрідною відсутністю репресивної свідомості — Еґо. Синь, узагалі, важко пов’язати з розумом чи серцем. Радше, це щось поміж ними: первісний розум (пень-синь), розум Будди (фу-синь), віра у розум (синь-синь). Непорозуміння виникає тільки тоді, коли ми намагаємось відсортувати власні переживання згідно з розумовими звичками. Адже сам світ неможливо висловити у поняттях, передати класами чи знаками, через те що вони вказують на щось зовсім інше. Тому в буддизмі часто використовують термін «татхата», який нічого не позначає. Функція цього слова полягає лиш у тому, щоби вказати: логічні засоби є ознаками суто раціонального мислення, але не світу.

В ідеї дзен міститься настанова, що людині не потрібно нічого зайвого. Вона розпоряджається лише сама собою, тому вдаватися до чогось зайвого є неприродним. Натомість дзен оперує багатозначною логікою. Важливим є момент інтелектуального чи емоційного шоку (коан, щипки за ніс, удари палкою по голові та подібне). Дзен вказує на істину безпосередньо й невимушено. «Пряме вказування» (чжи-чжи) для непідготовленої людини видається профанацією, що позбавлена сенсу.

Подібно до цього в дзен-общинах Сото і Ринзай провадиться практика медитації «дзен сидячи» (дза-дзен). Для західної свідомості звичка сидіти «без діла» видається нерозумною: витрачання часу та й годі. Сидіння й споглядання супроводжується дихальними вправами, які надають свідомості незворушної ясності й порожнечі. У поезії ще одним різновидом розумової діяльності, еквівалентом порожнечі, є тиша, яка репрезентує невелемовність розуму[75]. Ось як описує подібний настрій поет Гонсуй:

Вербени цвітуть: уночі вони ряхтять, як Молочна Путь.

[пер. М. Лукаша]

Мистецтво приготування і пиття чаю є ще однією практикою підтримки пильності. Дзен ставить за мету подолати розумне начало, але не свавільно й жорстоко. Вважається, що людина зможе відчути справжню реальність, скинувши однострій мислення. Одним із поширених способів осягання глибин внутрішнього смислу речей є коан — своєрідна практика загадок, за допомогою якої демонструється неспроможність традиційного мислення виходити за межі усталених шляхів просування думки[76].

Екстаз у християнській містиці

Грецький корінь слова «містика» (μυστικός) походить від дієслова «мовчати» й означає «таємниця». Споконвічне значення слова — таємниче й незбагненне для багатьох спілкування людської душі з Богом. Найбільш відомим серед дохристиянських уявлень і розробок містичного екстазу є його опис в «Енеадах» Плотина. Звісно, теорія екстазу набула неабиякого розповсюдження, хоча й у дещо іншому варіанті. Вже Філон із Александрії розумів екстаз у біблійному дусі, тобто як благодать, даровану Богом, а не вільний самовияв людини.

Багато уривків із Біблії оповідають про такі події. Наприклад, молитви Христа до кривавого поту в Гетсиманському саду [Марко 22, 41–44], молитва апостола Петра на покрівлі будинку Симона шкіряника [Діян. 10, 9-16], стан Іоанна Богослова перед написанням книги Одкровення [Одкр. 1, 10]. У каппадокійців визначення божественної природи і погляд на земне томління духу теж передбачали вивільнення всього змісту свідомості, аби поринути у вищий вимір відання. Тут віднаходимо цілком екстатичні мотиви. У корпусі Діонісія Ареопагіта досягнення єдності з Богом відбувається за умов очищення свідомості й занурення душі в таємниче мовчання.