Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

Я уявила свою неньку в руках цих малолітніх терористок і зловтішно посміхнулася. Загалом, сили можна було вважати рівними. Настуся в присутності подруги намагалася показати себе з кращого боку, тому завдавала дачі трохи менше шкоди, ніж зазвичай. За це мама й любила Даринині візити. За наявності в Сестриці гостей, мамі завжди порівняно легко вдавалося впоратись із дітьми.

— Це ще невідомо, — я вирішила заздалегідь підготувати дівчаток до ймовірного скасування поїздки. — Шурик, бачиш, зник. Хто ж вас відвезти візьметься?

— Ти, — Дарина віддано зазирнула мені у вічі. — Мама так сказала.

«Відколи це Вікторія розпоряджається моїм часом?!» — невдоволено подумала я.

— Катерино! Проходь до мене. Я тут! Діти, негайно дайте спокій тітці Каті! — нібито суворо, та водночас і якось жалісно приказувала Вікторія з кухні.

До того, як я приїхала, вона вже встигла вирюмсати всі сльози та трохи заспокоїтися. Бліда як смерть, вона віддала Дарині з Настусею найсуворіший наказ не турбувати й диміла на кухні, мов кочегар.

— Так, — на тлі подруги я сама собі здавалася уособлення здорового глузду та мужності, — через що паніку влаштовуємо? Ще нема навіть одинадцятої.

— Але ми повинні були сьогодні піти в театр!!! Нам навіть квитки вже забронювали…

Вікторія демонстративно заламувала руки і закушувала губу. З дитинства ця панянка роздувала трагедії буквально з нічого. І ось їй таки випала нагода погорювати через цілком реальні неприємності.

— Ну то чи ж варто переживати так? Подумаєш, похід у театр накрився, — я, попри всі наявні підстави впадати в розпач, і далі силкувалася відбутись жартами. — Віко, він же дорослий чоловік. Мало де міг затриматися…

— Він би зателефонував! Ах, це все через мене!!!

Відверто кажучи, дорогою до Вікторії я вже й сама встигла себе так накрутити, що почувалася страшенно знервованою. Та як я могла демонструвати власне занепокоєння, коли подруга на моїх очах просто божеволіла від тривоги? А тим часом вигук «це все через мене!» цілковито озвучував мої думки про зникнення Шурика. Адже я відчувала, що з другим колишнім «щось не так» Відчувала, але ніяк не запобігла неприємностям. Не можна було відпускати Шурку… А може, повідомити Жорикові, щоб він усе з'ясував і захистив другого колишнього? Або… Одним словом, я мусила бодай щось почати, однак замість цього мовчки очікувала розв'язки.

— Усе через мене! — знову схлипнула Вікторія.

Раніше Віка і я ніколи не конкурували в стосунках із Шуриком. Тому останнє схлипування подруги трішки насторожувало.

— Віко, я, звичайно, розумію, що все в Шуриковому житті робиться тільки через тебе та на твою честь… Але все-таки… У чому тут твоя провина?

— Ах, я просто чудовисько! Це через мене він поліз у всі ці моторошні авантюри. Не міг упокоритися з тим, що я заробляю більше, почав шукати додаткових заробітків… Я не відраяла йому вчасно. Тепер він зник. Серцем чую — усе через ті сумнівні підробітки!

— Раз у тебе серце таке дресироване, краще відчуй, що саме це були за підробітки, — намагаючись не піддатися масовій істерії (а Вікторія, без сумніву, зараз могла замінити цілу юрбу), попрохала я. — Нам це може придатися.

— Ох, Катрусю, не пора! Тут людина зникла, а в тебе такі корисливі думки…

Усе зрозуміло. Подруга трішки загралася. Так накрутила саму себе, що тепер логічно міркувати не здатна. Потрібно терміново вдаватися до психологічної реабілітації. Я безцеремонно полізла в холодильник і заходилася розшукувати щось смачненьке. Невдовзі ціла площина кухонного столу яскріла всілякими упаковками напівфабрикатів, пакуночками заморожених фруктів та іншими буржуйськими заморочками.

— Скажи, ви справді все це споживаєте? — щиро здивувалась я, вихована в радянській неповазі до напівфабрикатів. — І як воно?

— Дороге, та неїстівне, — категорично відрізала Віка. — Це Шурикові запаси на випадок Тетяниної відпустки чи хвороби. Він, знаєш, такий у мене хазяйновитий…

— Став. Був зовсім нетямущий і безпорадний. Ти впливаєш на нього позитивно.

— Ой, скажеш таке, — Вікторія відмахнулась, вочевидь потішена. — Я — впливаю! Просто якось так у нас склалося…

«Так, уже адекватно реагує на поставлені запитання. Продовжимо…» Я знову сміливо зазирнула до неосяжної пащеки їхнього холодильника. Схоже, й справді Шурик запасався на випадок атомної війни.

— Агов! Облиш цей труп! — не витримала Вікторія, спостерігаючи, як я знущаюся з видовбаного в надрах морозильника курячого тулубця. — Якщо голодна, так і скажи. Є ж приготована їжа…

— Та як же запитувати, коли ти не в собі? У нормальному стані ти б давно вже щось запропонувала нещасній подрузі, котра примчала тобі на допомогу після голодного трудового дня.

Вікторія раптово згадала про свою трагедію і знову закотила очиці.

— Ах, Катерино, чи ж зараз до їжі?!

Ну ось. Я розраховувала зовсім на інший результат. Звичайно, найважливішим для Вікторії завжди було те, чи виглядає вона найкращою. Зі шкіри ладна була вискочити, щоб перевершити будь-які взірці. Дивно, що навіть очевидний провал ролі гарної господині не змусив її прийти до тями.

— Слухай-но, — я знову вирішила бути відвертою, — якщо негайно не припиниш своїх нікчемних страждань, я піду.

— І ти, Бруте! — бліді губи Вікторії ледь ворухнулися. — Правильно, всі зникають у тяжку для мене мить…

«Досить слушне зауваження. Схоже, ми з Шуриком друзі по нещастю. Адже Жорик точнісінько такий, як Віка, — подумалося мені. — Спершу їй здається, що переживає «за нього», потім розуміє, що насправді «через нього», і образ страждальця перетворюється